p>

Яким був В’ячеслав Поляков

Сирота. Його вихованням займалися бабуся та дідусь.

Я по Очакову знала його давно. У нас містечко маленьке, ми всі знайомі. Навіть у 2019 році разом святкували Пасху. Близько не спілкувалися. Але потім 2 січня, перебуваючи у зоні бойових дій, виставив історію, пов’язану зі спортом, на яку я відреагувала, а він мені відповів. І почалося спілкування. Тоді розповідав, що йому зараз не до стосунків, адже хоче йти кар’єрними сходами — був звичайним солдатом, а не офіцером. Але з часом почав приділяти мені більше уваги, проявляти піклування. Через кілька тижнів приїхав до Миколаєва у відрядження. Подарував мені квіти, кулончик. Так почалися наші стосунки. Мене в ньому вразило те, що Слава поводився, як справжній чоловік: відчиняв-зачиняв двері, знімав та вдягав верхній одяг, був дуже турботливим та уважним. Коли я захворіла, серед ночі вставав та робив мені уколи, готував. Навіть у свій вихідний проводжав на роботу, забирав мене звідти. А ще він був дуже добрим та позитивним. Не бачила, щоб сумував. Людина-позитив! Якщо поспілкуватися з його друзями, то усі скажуть, що попри непросту ситуацію, яка склалася в його житті, завжди був на позитиві та готовий прийти на допомогу. Коли через COVID почався карантин, Слава був у Дніпрі. Знайшов собаку. Треба було її доставити до Очакова. Але транспорт не їздив. То взяв її на руки й пішов пішки. Коли втомлювалися, застилав свою футболку й клав на неї собаку. Одна жінка під постом про загибель Сяви написала, що тоді підвозила його і сказала, що він став для її дітей прикладом доброти й любові до тварин.

Слава сирота. У нього є старша сестра. Їх виховували рідна бабуся та її чоловік – дідусь, якого він називав батьком. Десь за рік до війни бабуся померла. Я з дідусем познайомилася після смерті Сяви. Він такий дуже бойовий. Казав: "Треба, щоб і мені дали автомат. Була ймовірність, що можуть зайти до Очакова, то я б хоча б пару росіян придушив".

Повномасштабне вторгнення

24 лютого 2022 року зустрів у місті Щастя Луганської області.

Шостого лютого Слава після відрядження повернувся на Донбас. Спочатку був десь біля Станиці Луганської. А за тиждень їх почали переформатовувати у штурмові групи та перевели в інше місце. За кілька днів до повномасштабної війни розказував, що було якось дуже тихо – навіть незвично. А я відповідала, що це затишшя перед бурею – можливо, до чогось готуються.

Таке у мене було відчуття. Коли ми спілкувалися в ніч з 23 на 24 лютого, я сказала: "Бережи себе". Прокинулася вранці, моїй мамі зателефонувала подруга й сказала, що бомблять Кульбакине (аеродром у нас в Миколаєві). А у мене якраз були вихідні, не працювала, то перебувала в Очакові. Поки читала в своїй групі, що відбувається, у нас в порту почалися прильоти. Пишу Славі: "Що у вас там? Почалося?". Він сказав, що все нормально. Я постараюся вийти на зв’язок протягом дня. Десь пообідді відправив мені відео зі словами: "Не хвилюйся, все буде добре!".

І зник. Ми з батьками якраз виїхали з Очакова на Захід України. В дорозі перевіряла, чи він на зв’язку. Але більше доби його не було. Я плакала. Мені було страшно. Не знала, що думати. І тут мені в Інстаграм приходить повідомлення: "Кохана, живий!". Я не можу передати, які у мене тоді були емоції! Він мені телефонує, а я плачу від щастя.

Загалом ми особливо не спілкувалися про те, що там у них коїлося. Та і він сам говорив: "Я знаю десь відсотків 10-15 з того, що відбувається". Але бачила, як вони чергували на дахах — спостерігали за тією стороною. Дзвонив мені звідти по відеозв’язку. Говорив: "Я, як Карлсон – гуляю по дахах". Питаю: "А привидів бачив?". Відповідає: "Так, я бачив, які цигарки вони курять". Тоді був ще такий випадок: мала бути Славина зміна, але пішов інший хлопець. Туди було пряме влучання – один військовий загинув, а інший – 300-й.

Слава був дуже відважним. Йому не було страшно. Казав мені: "Якби не ти, давно б загинув". Бо він усюди йшов першим. У будь-якій ситуації. Але почав задумуватися про мене, то це його стримувало. Хоч повторював, що не може підвести людей, адже на нього покладені великі надії. Він був впевнений в собі, у тому, що робить. Пояснював, що дуже там потрібен, тому що пройшов багато, був досвідченим. Знав більше, аніж нові офіцери, які приходили і вперше потрапляли на війну.

Восьмого березня його група двічі підірвалася на мінах. На це завдання вони вийшли за день до того. Мали складну задачу – перейти на бік противника й повернутися. Сказав мені, що зникне з радарів. Я, як завжди, його підтримала. Коли його довго не було на зв’язку, почала хвилюватися. Мені дзвонить його сестра й говорить: "Сява просив тобі передати вітання. Він у госпіталі. Не турбуйся. Все добре". У нього не було телефону. Попросив у медсестри. Він знав на пам’ять лише номер телефону свого дідуся. Набрав, так передав повідомлення. Ввечері подзвонив мені, сказав, що все нормально, привітав зі святом і пообіцяв перенабрати. Наступного дня розповів, що поверталися з завдання – їхали на БТРі, підірвалися на протитанковій міні, машина піднялася й впала ще на одну. Всі вижили. Навіть кіт, якого він врятував дорогою, поки верталися.

Хлопців відправили до госпіталю. Слава зазнав травми ноги. Перший час ходив на милицях, згодом – з палицею. І от він мені каже: "Уявляєш, мені навіть не дали можливості відлежатися і відправили назад!". Коли Слава вже загинув, я спілкувалася із його побратимами, які сказали, що йому пропонували госпіталізацію, але він відмовився та повернувся на позиції.

Він не жалівся на біль. У мене було одне питання: "Якщо вас накриватимуть, як ти бігтимеш? На милицях? Чи як?!". Відповідав: "Нічого, прорвемося!". Нога боліла. Не міг давати велике навантаження. Але ж, як я сказала, не жалівся. Він взагалі більше хвилювався за свою зовнішність, адже був дуже красивим. Якось на завданні натрапив обличчям на колючий дріт, через що на носі з’явилася невелика глибока цятка. Оце його турбувало: "Як же?! Я ж – красунчик! Маю прагнути до досконалості, але ця точка мені не подобається". Тобто така серйозна травма ноги – нічого страшного, а маленька цяточка на носі – трагедія!

У той період його якраз перевели і дали групу людей, за яких відповідав. Мав їх навчати. Після приїзду через два дні у них мав бути вихід. В групі були хлопці й дорослі чоловіки, але зовсім непідготовлені. У них навіть в очах була розгубленість. Не розуміли, що відбувається. З такими важко йти на завдання, бо немає стовідсоткової впевненості в людях. Тим більше, вони не були нормально забезпечені – не мали всього необхідного.

Загибель

Загинув 5 квітня 2022 року поблизу Попасної Луганської області. У останній бій не мав йти, але зголосився добровільно. Був відповідальним за групу.

Тоді вся група вижила. Загинули лише Слава та ще один чоловік, з яким вони були на позиції до кінця. Я спочатку деталей не знала – розказували різні версії, які важко було скласти в одну картину. Я виставила у Тік Тоці відео про Сяву, через яке мене знайшов його побратим, чий батько загинув разом із ним. Він також був на цьому завданні. Сказав: "Ми тільки зайшли – нас почали накривати. Тобто на нас очікували". Для мене ця ситуація є дуже дивною: вийшли на день раніше, аніж мали, і на них чекали. Далі розказував: "Ми нічого навіть не встигли. Арта сильно працювала. Ми сподівалися, що такого жестяка не буде, але потім почалося місиво. Сява тоді скомандував: "Відходь й прикривай нас"". Тоді був прихід від танкового вистрілу. Слава передає по рації цьому хлопцю, що його батько – "200-й". У того почалася паніка. Потім почув ще прихід. Питав по рації: "Єнот?". А відповідей не отримував. Прибіг туди – Сява і його батько повністю були засипані землею. Пряме влучання в окоп з танку… Тіла одразу не забрали. Цей хлопець потрапив до госпіталю, тому що тоді його поранило. Подзвонив звідти керівництву й сказав: "Якщо не заберете тіла, я приїду й розстріляю вас".

Чи було у Слави передчуття загибелі? За тиждень до тих подій розказував, що вони готуються до виходу. Казав: "Мене відправляють до пекла". Ставилися нереальні задачі. У нас у той момент зіпсувалися стосунки. Зрозуміло, що у нього не було часу, а мені треба була увага. Боялася, що у будь-який момент його може не стати… Але він жодного разу не сказав мені поганого чи неправильного слова, бодай я злилася. Був настільки вихованим, що не ображав людей – навіть жартома.

Їх мали відправляти п’ятого квітня. Ми в ніч з третього на четверте якраз спілкувалися, я його заспокоювала, говорила, що все буде нормально. А він чомусь відповідає: "Як добре, що хтось впевнений в мені більше, аніж я". Ніколи такого раніше не було. Він завжди налаштовувався на те, що все буде гаразд. А тут навіть додав: "Я вже самовпевнених відправляв додому героями". Так ми трохи посварилися. Але ми жодного разу не обговорювали його смерть. Я не допускала цієї теми у наших розмовах. Навіть коли він наближався до неї. Тепер хочу усім порадити проговорювати зі своїми близькими. Так ти знатимеш, які у людини можуть бути побажання. Потім я пошкодувала, що ми про це не говорили…

І от я прокидаюся четвертого квітня зранку й розумію: йому скоро на завдання, потрібно помиритися. Пишу, вибачаюсь. Він розказав, що збирається, готується. Каже: "Треба піти хоча б наїстися перед виходом. Хтозна, як буде далі". Потім вдень пише, що вони виходять прямо зараз. Додав, що завдання триватиме десь тиждень, і не буде ні їжі, ні води, ні зв’язку. Відправив мені свою фотографію, яка виявилася останньою – в телефоні після неї інших не було.

Також виставив фото в Інстаграм й написав: "Усіх обійняв. Скоро повернусь".

Він пішов і все… Мені захотілося виставити в Інстаграм якусь особливу історію, пов’язану з ним. Довго шукала. На очі весь час потрапляли такі варіанти, в яких було "без тебе". Я почала йому надсилати в особисті картинки, що мені без тебе нічого не треба, повертайся. Певне, тоді так спрацьовувала підсвідомість. Я щодня тричі молилася за нього. Перед тим, як їхати у зону бойових дій, він залишив мені свою маленьку роздруковану фотографію. Вона зі мною завжди, зараз теж.

Я без неї не лягала спати – клала собі під подушку. Ніби він поруч. Боялася, що коли так не буде, то з ним щось станеться. П’ятого зранку теж помолилася. Потім десь об 11-й годині бачу історію, яку виставив наш спільний знайомий: "Спочивай з миром" і фото Слави. Ось так я дізналася… Спочатку був шок. Не могла повірити — так не може бути! Пишу цьому знайомому: "Звідки інформація?". Він мовчить. Я кличу маму. Вона прибігає. Я кричу, що його більше немає. Пишу його сестрі: "Скажи, що це неправда!". Вона каже: "Я теж не хочу в це вірити". Заходжу в особисті повідомлення – мені усі співчувають. Друзі виставляють його фото. Я відповідала: "Навіщо ви це робите? Навіщо ховаєте раніше часу? Може, він живий!". Я виставила вірш: "Жди меня и я вернусь, только очень жди". Я півгодини дико кричала. У мене оніміла ліва сторона тіла. Мене забрала швидка. Прокапали. Не захотіла лишатися. Поїхала додому. Думала про ситуацію, яка склалася з тими, хто був на острові Зміїний: говорили, що усі загинули, але потім виявилося, що живі. Я себе теж тим заспокоювала – що і Слава живий. Мої батьки зв’язалися з його командирами (він раніше залишив контакти). Переказали мені, що ніби немає точної інформації. Але я лише нещодавно дізналася, що їм одразу сказали про його загибель, однак вони вирішили тоді мені не казати. Я думала, що, певне, група ще не вийшла, але все нормально. Лягаю спати. Подумки його запитую: "Що з тобою зараз?". Прокидаюся посеред ночі з диким болем в ногах та спині. Таке враження, що вони просто відмовляють. Вирішила, що, можливо, відчула його біль – може, поранення. Випила знеболювальне. Мені зробили масаж. Шостого квітня сестра повідомила, що прийшла похоронка. Але я все одно не вірила. Перед сном того дня знову запитала його, що сталося? Сниться мені сон, що Сява повертається з війни, але злиться на мене, що я його не зустрічаю. Заходжу в кімнату, він лежить, вкритий ковдрою по груди. Я нахиляюся до ніг, а він каже: "Можеш не чіпати, я там нічого не відчуваю". Як потім з’ясувалося на похованні, у нього були пробиті спина й ноги до кісток. Я розказувала, що він дуже хвилювався за своє обличчя. Так от на ньому не було жодної подряпини чи шраму. Чисте…

Чи відчувала я, що з ним може щось трапитися? Ще на початку повномасштабної війни мені наснився сон ніби Слава мені пише: "Нам треба розійтися". Я прокинулася із таким відчуттям, що ми не будемо разом. Хоч я завжди була впевнена, що він виживе. Скільки він усього в житті пройшов, яким він був – такі люди мають жити й бути щасливими. Я дуже хотіла, щоб він був щасливим! Вірила у справедливість. Однак склалося інакше… Я ще згадую, як він після поранення запропонував мені одружитися. Каже: "Ти знаєш, що тепер можна подати заяву до РАГСу на відстані?! Виходь за мене!". Але не уточнив, що дають 10 днів відгулів. Чи погодилась би я, якби це знала? Щоб побачитися з ним, звичайно. Але, думаю, цього все одно не сталося б. Це ж був березень. А у мене день народження – 16 квітня, то я б захотіла, щоб одружилися ближче до цієї дати й мали можливість відсвяткувати дві події. Але п’ятого квітня він загинув… Хоча якби ми встигли розписатися, зараз могла б допомогти його рідним, зокрема із держвиплатами для дідуся та сестри. Бо їх не дали. Сказали, що дідусь не є прямим опікуном, а сестрі: доведіть, що ви рідні (у них була спільна мама, але різні батьки й прізвища). Навіть за поховання не заплатили. Дідусь віддав ті гроші, які Сява відправляв йому на зуби, на похорон. Потім з’ясував, що місцева влада мала сплатити. Я ж не маю офіційного права навіть звернутися до керівництва, щоб вони подали Славу на Героя України. Дідусь не буде цим питанням займатися, а сестра – за кордоном. Тому створили петицію.

Славу ховали 12 квітня – тоді ж, коли й привезли тіло. На похованні було багато військовослужбовців. Хлопці плакали. Зараз пишуть мені й запитують, коли встановлюватимуть пам’ятник? Готові скинутися. І раніше допомагали. Не можуть повірити, що таке сталося. Я взагалі ніколи не чула, щоб хтось із них про нього погано відгукувався. Говорили: "Він був майстром своєї справи!". А один із його побратимів написав мені: "Це був кіборг!"

Якось я гортала нашу переписку. Натрапила на розмову, яка була ще до того, як ми почали зустрічатися. Слава писав: "Якщо людина помирає, ти ж не будеш за нею все життя горювати. Треба жити далі". А ще він говорив: "Навіть якби я до того не служив, після повномасштабного нападу все одно пішов би воювати". Був за ідею, за Україну. Справжнім патріотом. Ми всі ним пишаємося. Кажуть: "Герої не вмирають!". Насправді, вмирають якраз Герої…

P.S. На сайті президента є петиція про присвоєння звання Героя України (посмертно) гранатометнику, ст.солдату 79 ОДШБр 1-го батальйону 2-ї роти 1-го взводу В’ячеславу Полякову. Підписати можна тут:

https://petition.president.gov.ua/petition/188558?fbclid=IwAR3xlC0qeNpvh17vlj8XCnFhtm9oRXFoMcPa1X1ZOwKky830jD3enuJEOvE

Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"