Ми зустрілися для запису цього інтерв’ю, коли Олег тільки-но повернувся з Чемпіонату Європи з таїландського боксу, де здобув перемогу.

- У цих змаганнях брали участь росіяни?

- У моїй ваговій категорії, на щастя чи на жаль, ні, а загалом так. Але на правах незалежних спортсменів. Тобто без права представляти країну та використовувати свою символіку.

- Як вони поводилися за лаштунками? Ви взагалі якось перетиналися?

- Ми робимо вигляд, що не помічаємо їх, а вони — що не помічають нас. На трибунах їх майже не чутно. Максимум, що можуть скандувати на підтримку своїх спорстменів – це їхні імена. Країну навіть не згадують…

- Тому що заборонено?

- Так. Коли у нас були очні поєдинки, на підтримку наших спорсменів на трибунах кричали: "Україна!". А вони, як я сказав, вигукували лише ім’я свого спортсмена.

Скажу так: неприємне відчуття їхньої присутності на змаганнях є. Цього нікуди не подіти. Всі ж розуміють, звідки вони приїхали, звучить їхня кацапська мова. Взагалі в Туреччині, на жаль, дуже багато росіян. Я для себе відкрив, що туди без проблем літають літаки з росії. Це одна з країн, яка приймає їх відкрито. Тому їх там чимало.

- Це якось мало вплив на змагання?

- На самі змагання ні. Хіба на атмосферу. Змагання проходили в Анталії, де було достатньо тепло. Вони туди приїжджають, мабуть, зимувати. Можливо, у них і особливого великого вибору немає. Але мені було дивно, що їх там стільки. Перші дні я себе якось пересилював, щоб не помічати цього та прибрати негатив. Тому що особисто у мене з’являються злість та ненависть, коли навіть чую їхню мову із характерним акцентом. Але із самодисципліною все нормально. Я розумію: сам тут нічого не зміниш. Те, що їх допускають до змагань – це світова тенденція. Від того, що я буду якось агресивно на це реагувати, ситуація зовсім не зміниться. Я тільки можу зробити гірше – для себе, тренерського штату та країни. Тому раціональне мислення та самоконтроль спрацьовують.

- У жовтні на змаганнях у Саудівській Аравії ви перемогли росіянина, який був допущений до участі під нейтральним прапором. Які у вас тоді були відчуття?

- Відчуття виконаного обов’язку. Я для себе не розглядав іншого варіанту, аніж перемога. Готовий був залишити в ринзі всього себе, але зробити все, щоб перемогти. В принципі, я на кожен бій так налаштовуюся. Якщо ти хочеш бути найкращим та здобувати найвищі сходинки п’єдесталу, то маєш готуватися саме так. Але у цьому випадку спрацьовував ще й принцип – додаткова мотивація. Мене дуже сильно підтримували мої хлопці. Знали, з ким матиму бій. Вони робили геройські вчинки на фронті, а я мав зробити геройський вчинок в ринзі. Бій був важким. У першому раунді перевагу судді віддали йому. Треба відверто сказати: на тому етапі він був краще. Але наступні два раунди виграв я. Тоді з моїх плеч звалилося це відчуття відповідальності. Я був задоволений виконаною роботою та радий тому, що досягнув результату. Мені не настільки принциповою була золота медаль, як саме перемога над росіянином. Адже ще під час підготовки вже стало відомо, що у моїй ваговій категорії у спорсмена з росії є ліцензія. Я себе мотивував тим, що маю його перемогти. Медалей різного ґатунку у мене вже достатньо. Але на тому турнірі, повторюся, у мене була задача саме перемогти росіянина.

- Ви тоді відмовилися від рукостискання з росіянином. Як це відбувалося, і якою була реакція?

- Практика така: суддя піднімає руку переможця, а потім підводить спортсменів один до одного для рукостискання. Я вважав, що його попередили, що ми цього тепер не проводимо. Але він був не в курсі та здивувався, коли я вирвав свою руку, розвернувся та почав виходити з рингу. За мене вступився головний тренер. Сказали: якби росіяни подавали апеляцію, це могло б загрожувати дискваліфікацією, однак з їхнього боку не було претензій чи якихось провокативних заяв...

- Побоялися?

- Хтозна. Але у мене не було бажання і думок тиснути йому руку.

- А суддя, до речі, звідки був?

- З Європи. Судді мають бути в курсі. На Чемпіонаті Європи зробили ж висновки і не змушують наших спортсменів проводити такі рукостискання, тому що розуміють, якою є ситуація.

- Я на це звертаю увагу, щоб зрозуміти, чи змінилося зараз ставлення до України за кордоном?

- Якщо говоримо про спортсменів, то мені здається, що ні. Принаймні я так відчуваю з власного досвіду. До мене підходила майже вся команда з Франції — висловлювали підтримку, вболівали за нас, запитували, яка сьогодні ситуація в Україні. Так само поляки, чехи. Звичайно, більшість людей співчувають і розуміють. Це приємно, що їм не байдуже.

Якщо йдеться про політику, то ми бачимо, що отримати допомогу стає все складніше. На жаль. Можливо, втомилися. Існують певні причини, які потрібно розглядати масштабно.

- Те, що рівень допомоги знижується, на вас, як військового, якось впливає? Викликає розчарування чи щось подібне?

- Засмучує усвідомленням, що ми залежні від цієї допомоги. Усе це робиться не просто так. Країни, від яких ми її отримуємо, певне, хочуть нас до цього підвести. Але треба дивитися правді у вічі та розуміти, що без неї нам буде набагато складніше. Зокрема виникне потреба у збільшенні залучення людського ресурсу. А ми і так воюємо екстенсивними методами – людьми та тим, що нам по мінімуму дали. Якби у нас було більше своєї техніки та озброєння, нам, військовим, було б набагато краще. Але маємо те, що маємо. Ситуація така, що ми є залежними від цієї допомоги. Тому треба просити та сподіватися, що нас почують та відгукнуться. Але це питання макрополітики.

- На початку повномасштабного вторгнення такої допомоги та підтримки Заходу у нас не було. Взагалі там мало хто вірив, що ми встоїмо…

- А у нас мало хто вірив, що буде така війна. Але вона почалася. Наші люди героїчно відбивали ворога тим, що мали. Це вже історія…

- Поговорімо про вашу особисту історію. Як заслужений майстер спорту, чемпіон світу з тайського боксу опинився у ТрО?

- Коли почалося повномасштабне вторгнення, про спорт ніхто навіть і не думав. Як у кожної людини тоді, все перевернулося з ніг на голову. До цього неможливо підготуватися. Так, я проходив строкову службу, але це 2009-2010 роки під час правління Януковича, коли від армії була хіба назва. Тому треба було здобути необхідні навички та ставати на захист країни. Перше, що я зробив – відвіз родину до кордону. Коли повернувся, ми згуртувалися з друзями та знайомими. Люди в Полтаві, як і в інших містах, робили коктейлі Молотова, будували укріплення, розставляли їжаки. Кожен робив, що міг. Ми несли службу на блокпостах і паралельно тренувалися в очікуванні. Ніхто не знав, як далеко вони можуть зайти: дійдуть до Полтави або зупиняться в Охтирці. Ми потребували знань та навичок, щоб вправно користуватися озброєнням та технікою, тому займалися.

- Наскільки я пам’ятаю, ви на той час вже вміли стріляти.

- Так. Я проходив службу у спецпідрозділі податкової міліції, тому вмів стріляти зі стрілкової зброї.

- Загалом ваші професійні навички та вміння якось додавали вам впевненості у тій ситуації?

- Від кулі чи уламку ти ж не втечеш, ким би ти не був. Я можу пройти більшу відстань у бронежилеті та спорядженні, але у мене теж немає ореолу захисту. Усі смертні. А це війна. Прилетіти може будь-де. У кого яка доля. З цим треба змиритися та відповідно себе налаштувати.

- Ви тоді себе налаштували, що можете загинути будь-якої миті?

- Я для себе чітко усвідомив: прийшла війна, часи змінилися. Ми не знали, що буде далі. Але обираючи той шлях, на який я став, все розумів. Тут можна загинути або залишитися інвалідом. Такі реалії. Усе ж відбулося в один момент, тому треба було одразу правильно налаштуватися.

- Я так зрозуміла, ви не готувалися до повномасштабного вторгнення…

- Ні. Я не вірив в це!

- Але напередодні було чимало застережень з цього приводу.

- Я вам більше скажу: у грудні 2021 року ми були на Чемпіонаті світу в Тайланді. Якраз обідали, коли по телевізору показували новини із англійськими субтитрами про військові навчання росіян. Я паралельно читав на різних телеграмканалах, що може бути вторгнення росії в Україну. Тоді ж іноземна розвідка про це попереджала. Але мені не вірилося, що таке можливо! Думав: там же живуть свідомі люди. Хіба можна у ХХІ столітті нападати на іншу країну, віддаючи своє життя? За що?! За те, що тобі сказали, що ти там маєш когось врятувати?! У хабаровську проживають мої дядько та двоюрідна сестра. Вони, наче, адекватні. У кожного другого-третього українця в росії є якісь родичі чи друзі. Тому я мислив логічно: як вони можуть прийти до нас з війною?! До останнього не вірилося, попри нагнітання у ЗМІ. Для мене вторгнення реально стало шоком. Я вважав, що у цивільному житті я готовий до будь-яких стресових ситуацій. Спорт загартовує характер. Тим більше, бокс. Але коли почалася повномасштабна війна, я зрозумів, що це зовсім інша сторона медалі. Це дуже страшно. Нікому такого не побажаєш. Особливо якщо є діти, за яких ти несеш відповідальність та хвилюєшся більше, аніж за себе. Ви, як мама, це також розумієте...

- Так, звичайно! Ваші, до речі, повернулися?

- Повернулися. Пів року були за кордоном. Засумували. Діти – найбільше щастя, яке може бути. Хочеться бачити, як вони ростуть. А у нас зараз забирають цю можливість. Наші військові, окрім того, що ризикують життям, дуже мало часу проводять із родинами.

- Ви теж серед них, адже зараз служите у спецпідрозділі "Артан" ГУР МОУ…

- Тому також відчуваю цей брак часу і ціную кожну мить, коли їх бачу. Але треба приймати те, що ми маємо.

- А як ви взагалі потрапили до Головного управління розвідки?

- Завдяки спорту я знайомий з багатьма людьми. Один з них – командир цього спецпідрозділу, який на той час формувався. Мені якраз треба було приймати рішення, де далі проходити службу. Ми ж до того були добровольцями. Тому мали визначитися, у якому складі й де надалі брати участь у бойових діях. Знаючи командира, я вийшов з ним на зв’язок і запитав, чи можемо ми з хлопцями доєднатися до підрозділу. Отримав схвальну відповідь. Після чого ми пройшли спеціальну перевірку, і більшість була зарахована в штат. Так наша служба тут і почалася.

- Я розумію специфіку вашої роботи. Розкажіть про неї те, що можна озвучувати.

- Це нестандартні, "цікаві" та специфічні завдання по всій лінії розмежування і навіть в інших місцях. Вони відрізняються від завдань ЗСУ – перебування та утримання позицій на постійній основі. Нас залучають там, де потрібна, скажемо так, більш "ювелірна" робота.

Розкажу вам історію. У нас під час виконання завдання загинув хлопчина. Вночі при зустрічі з супротивником зав’язався бій, наша група почала відходити, а він збився зі шляху, підірвався на протипіхотній міні, отримав поранення і не міг далі йти. Тримали з ним зв’язок по рації, намагалися забрати, але він неправильно вказав координати. Ворог наближався. Кричали йому здаватися. Якби це зробив, потрапив би до полону. Але він тоді сказав по рації: "Я до полону не піду!" До останнього вів бій, в якому віддав життя…

Також були операції на воді. Ви ж чули про "вишки Бойка". Так от на одному із завдань під час атаки ворожих літаків на наші штурмові катери боєць на позивний Конон випав за борт через те, що поряд у воду було влучання, то ударною хвилею його просто викинуло. Так як йшла атака, були на повному ходу і не мали можливості негайно повернутися. Окрім того, не одразу зрозуміли, що один з бійців випав. Він залишився у морі. Коли почали пошуки, весь час літали ворожі СУшки. Продовжували близько 12 годин. Не могли знайти. Тоді сказали командиру: "Давай припиняти шукати, адже немає ніякого сенсу – стільки часу пройшло, він би не вижив". Але той відмовився. Шукали далі. Через тепловізор побачили цяточку тепла у воді. Співставили, що це приблизно те місце, де міг бути наш боєць. Дочекалися моменту, коли відбувалася зміна патрулювання літаків, вийшли туди і знайшли Конона. Він 14 годин провів у відкритому морі! Вижив! Був у водному термокостюмі та у рятувальному жилеті. Розказував, що тримав курс на одну з газовидобувних вишок, яка постійно горить. Плив. Розмовляв із собою: "Давай ще ривок!". Було таке, що навіть заснув на воді. Потім далі потихеньку гріб. Коли дістали – нормально розмовляв. Таке пережив, а не зламався!

- Ще була цікава історія про вашого ротного.

- І не одна! У Бахмуті було таке: після обстрілу з літаків його відкинуло. На нього впала ікона, яка розбилася. Він дістав тканину із зображенням (не пам’ятаю вже, із яким саме) і засунув собі під бронежилет. Ходив з нею. Через певний час його група з п’яти людей вночі виїздила на порятунок пораненого, який був під обстрілом снайперів. Туди пройшли нормально. А назад троє підірвалося на "пелюстках". У двох відірвало стопи, а ротному лише берц розірвало, а нога залишилася ціла. Хоч він наступив на "пелюстку" – чи там шифер був, чи ще щось.

Ще був випадок, коли виводили полонених, щоб передати їх далі. Він йшов попереду. Почався бій. Полонених росіяни ж повбивали. Ті наші, хто були позаду, змогли відійти. А він ні. Всі думали, що загинув, бо як там можна було вижити?! Вже й попрощалися. Але за три доби він з’явився на наших позиціях. Ікона теж була разом з ним.

- Виходить, такий у нього оберіг?

- Можливо. Над нами однозначно є якісь сили.

- А у вас є якийсь оберіг? Наприклад, хрестик чи ще щось.

- Нічого такого немає. Я про себе читаю молитву і перед змаганнями, і у таких випадках, коли дуже важко, є небезпека і відчуваєш, що не все від тебе залежить. Знаєте, у падаючому літаку немає атеїстів (посміхається. — О.М.). Тут так само.

- У спорті є правила, яких спортсмени зобовʼязані дотримуватися. За їхнє порушення – дискваліфікація. У війні також мають вони бути, але по поведінці росіян ми бачимо зворотне. Можемо для прикладу згадати ставлення до цивільних, зокрема на Київщині у перші місяці повномасштабного вторгнення. Але покарання вони за це не несуть. Як ви до цього ставитеся?

- Женевські конвенції існують на папері, а в житті, як ми бачимо, все інакше. Змусити росіян їх дотримуватися ніхто не в змозі. Таке творити, як вони, можуть лише створіння, обмежені у своєму розумі та розвитку. Цьому виправдання немає. Я, наприклад, впевнений, що можна залишатися людиною навіть на війні. Усі ж усвідомлюють, що роблять. А вони ґвалтували та вбивали цивільних. Це аморально і жахливо!

- Але, на жаль, вони не є слабкими на цій війні й значно переважають нас в кількості…

- Справді, мають мобілізаційних ресурс – у них багато тих "ваньок". Якими б нездібними чи невправними вони не були, все одно забирають життя наших людей. І, на жаль, ці "ваньки" не закінчуються. Тим більше, за тими, кого відправляють у перших рядах, стоять кваліфіковані кадрові військові, які готувалися до цієї війни та виконуватимуть свої обов’язки, поки не отримають команду: "Відбій!". Плюс, вони мають чимало озброєння, адже поставили країну на військові рейки. Нам дістався сильний ворог. Але й український дух потужний — ми даємо гідну відсічь. Хоч самим важко це робити. Тим більше, маючи недостатньо техніки та боєприпасів.

- На цю тему наведу вашу цитату: "У війні так само, як і в спорті, перемагають ті, хто більш підготовлені та оснащені". Наскільки ми сьогодні оснащені, ми з вами трохи проговорили. А підготовка яка?

- Якби ми були підготовленими, то відбили б назад свої кордони, перемогли та вже жили у новій реальності, яка б змушувала нас бути готовими до будь-чого. А зараз ви бачите, яке ставлення. Особливо у людей, які живуть в тилу. Я повертаюся із завдання, дивлюся на все це і розумію: інше життя. Звичайно, добре, що тут воно може бути безтурботним за рахунок хлопців, які воюють і тримають лінію фронту. Але все одно це вибиває з колії. Іноді думаєш, чи правильно ми все робимо, коли у деяких містах бачиш, що суспільство займається не зовсім тим, чим потрібно країні у стані війни. З’явилася якась звичка, що може негативно впливати на стан речей. Усі повинні усвідомити: так, як було раніше, вже не буде. Після цієї страшної сторінки історії український народ вже має бути підготовленим. Вона не пройде безслідно. Як ви сказали у нашій розмові перед інтерв’ю: "Наші діти про це читатимуть та вивчатимуть". Вони сприйматимуть росіян інакше, а не так, як ми, коли нам розказували про братський народ і про те, що наші діди воювали пліч-о-пліч. Я теж жив у певних ілюзіях. Навіть у 2014-2015 роках – якось не сприймалася війна у повноцінних масштабах, а з боку держави не проводилася політика для усвідомлення ситуації. Багато хто про це тепер говорить. Тому і не могли повірити, що все за вісім років може перерости в таку масштабну війну.

- До запису інтерв’ю ми з вами говорили й про те, що ніхто не може спрогнозувати, скільки ця війна ще триватиме...

- На жаль, так.

- Але ви перебуваєте всередині процесу. Бачите "світло в кінці тунелю"?

- Зараз не бачу. Тому що агресор лише нарощує чисельність своєї армії, робить усе, щоб продовжувати на нас тиснути та нападати. Диктатор балотується на черговий термін…

- І ми вже можемо спрогнозувати, яким буде результат тих виборів.

- Тут навіть інтриги ніякої немає! Але найголовніше, що Україна вже показала, що її люди здатні на самопожертву, можуть чинити опір і настільки люблять свою країну, що віддають своє життя. Однак у цій війні від нас багато чого залежить, але не все.

- Але ж людський ресурс — не безмежний. Військові часто повторюють: "Ми можемо закінчитися". Та наголошують, що ми не маємо залишити цю війну у спадок своїм дітям.

- Це одна з найважливіших мотивацій. Якщо на нашу долю випали ці важкі часи, то ми повинні зробити все, щоб вони закінчилися. А наші діти мають зростати підготовленими, зміцненими і усвідомлюючими, що відбулося. Цей "кривавий рубець" історії залишиться не на одному поколінні. Тому ми намагатимемося закінчити цю війну. На мою думку, ми і так робимо усе, що в наших силах. Але, як я вам сказав, не все в цій ситуації залежить від нас.

Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"

Фото авторське і надані Олегом Приймачовим