- Як ви дізналися про це?

- Я лежав у басейні з кокосом та читав новини у Телеграмі. Вони мені не сподобалися.

- Того ж дня прийняли рішення повернутися та йти воювати?

- Так, звісно! Відразу! Це було раціонально-імпульсивне рішення. Якою може бути інакша думка, коли на твою країну, родину нападає ворог?! Ховатися за кордоном і продовжувати тут своє життя — для мене це нонсенс. Тому я швидко вирішив: їду в Україну, щоб її захищати.

- Як на цю ідею відреагували ваші рідні, які були в Україні? Чи радилися ви з ними?

- У більшості випадків я не раджуся зі своєю родиною, а ставлю перед фактом. Особливо у таких рішеннях. Так було і з подорожами, і з походом на війну. Розмова такого плану: "Привіт, тат, мам, скоро зустрінемося" (посміхається. — О.М.). Вони мені: "Не треба, не їдь!". Але ж я все вирішив.

- Як ви добиралися, з огляду на те, що вже відбувалося в Україні?

- У нас із моїм побратимом, з яким ми вдвох вирішили повертатися, був досить складний шлях. У той час в Азії COVID відчувався значно жорсткіше, аніж в Україні. Тому нам спочатку треба було зробити тест на коронавірус. Він коштував 150 баксів. У мене три показали позитивний результат, хоч я добре почувався і не мав симптомів. Крім того, ми паралельно самостійно робили швидкі тести, то вони усі були негативними. Я уже мав на руках квиток, який згорів разом із 450 доларами, заплаченими за діагностику. Вчетверте ми отримали негативні результати тесту. Але це не всі пригоди. В Камбоджі було спекотно — плюс 34, відповідно, я із теплого одягу мав лише одну куртку. У день вильоту на неї напісяв мій кіт (всміхається. — О.М.). Тому в Україну, де було холодно, я вирушив у легкій кофті. Коли приїхав до аеропорту, мені сказали, що мій COVID-сертифікат та тест не підходять, тому я не можу летіти, і мене не пустять на борт літака. Довгими вмовляннями та дипломатичними прийомами мені вдалося з ними домовитися. І це ще не все (всміхається. — О.М.). Я в Азії працював у природоохоронній організації, тому майже весь час проводив у глибоких джунглях. Там мене вкусив чарівний комарик, який заніс мені малярію. Коли я приїхав до України, стався швидкий перепад температур, відповідно, і стрес для організму, тому в мене відбувся рецидив хвороби. Я встиг підписати папери у своїй військовій частині бригади "Рубіж", що я — доброволець, приїхав боронити країну, а через певний період часу поїхав до госпіталю, тому що у мене піднялася температура до позначки 39,8.

- Куди потрапили після того, як вийшли з госпіталю?

- До села Гута-Межигірська, де у нас проходила операція по його звільненню. Була не настільки вдалою, як хотілося б, тому що ми приїхали вже по темряві, а тоді все відбувалося достатньо хаотично. Незважаючи на намагання командування робити все дисципліновано, у той період був хаос — ніхто не розумів, що далі, а потрібно виконувати бойові завдання, що ми і намагалися. На щастя, все обійшлося без втрат.

- Якими були враження від того, що відбувається?

- Я взагалі на війні з 2014-го, тому для мене це було черговим усвідомленням надзвичайної важливості того, що я роблю — бороню свою країну, родину, друзів. Розумієте, для мене Україна — це не якась умовна субстанція з кордонами. Це я, мої рідні, близькі, сусіди. Власне, я розумів, кого обороняю. Тому для мене відбувається достатньо свідома боротьба. Коли був мій перший виїзд на завдання, почувався щасливим, адже можу робити щось корисне для своїх ближніх.

- Якщо порівняти періоди початку війни у 2014 році та вторгнення 2022-го, чим вони відрізняються, окрім масштабності, кількості людського ресурсу й озброєння та постійних обстрілів цивільних міст?

- У той момент я не думав про збільшення кількості особового складу ворога. Розмірковував так: "О, там більше ворогів, значить, більше вбʼємо!". Не було такого настрою: "Ми всі помремо! Ой-йой, зрада!". Було розуміння, що ворог більш підготовлений за нас, але це ніколи не заважало українцям різати русню й давати їм добре під зуба. 32 роки незалежності нашої країни є показником того, що ми маємо право на існування. Тому мене не сильно турбувало, з яким озброєнням прийшла росія. Я більше думав про те, скільки часу це може відбуватися до розгрому рф. Можливо, на той момент це були такі утопічні ілюзії: от зараз ми їм дамо тягла і все буде добре! Хоча, звісно, мав внутрішнє усвідомлення того, що дати їм тягла у тому аспекті, про який я мріяв, тоді не вийшло.

- Яким для нас був би найкращий варіант?

- Знищення федеративного устрою росії та створення умовних сибірської, бурятської тощо народних республік і якоїсь московської типу держави, яка налічуватиме три-чотири області. Але знову ж таки, я говорю про такий мрійливий і утопічний варіант. А так, звісно, хотілося б добити до кордонів 1991 року. Я досі вважаю, що це можливо. Але для того потрібен не один рік підготовки.

- То який у вас сьогодні настрій через це все?

- Важке питання… Тому що я не знаю, яка кількість ухилянтів в Україні. Я не розумію їхню мотивацію не йти захищати себе та своїх рідних. Коли я спілкувався з одним із них, чув щось на кшталт: "Хай воюють депутати, мажори, поліція та всі інші!". Тобто усі, окрім нього, бо він — молодець, працює в тилу. Ці настрої мене дуже сильно гнітять. Російська ракета не обиратиме конкретно депутата, а летітиме у будь-який цивільний будинок, що ми неодноразово вже бачили. Тут же ніхто не застрахований. Єдина страховка — йти боронити свій рідний край та знищувати ворога. Це можна робити не лише у складі штурмових підрозділів, чого бояться деякі українчики, а й у тій же Повітряній обороні. Наприклад, у нас є групи швидкого реагування, які знищують шахеди, захищаючи київське небо. Роботи багато. Її треба робити. А хто, як не ми?!

- Точно не такі, як колишній ведучий 24 каналу Олексій Печій, який втік за кордон завдяки відрядженню…

- Це такий зашквар! Просто немає слів! Коли я прочитав повідомлення того нещастя, що він боротиметься в Європі, мене аж нудити почало. Хоч би вже не обманював нікого!

- Краще б мовчав вже!

- Точно! Просто ніхто б не знав, що він звалив.

- Але таких, як він, вистачає. Що б ви сказали такому умовному українцю Олексію призовного віку, який втік до Брюсселю, чи Микиті, який переховується у Німеччині?

- Я б не звертався до Олексія та Микити, бо немає потреби говорити із дівчиськом з яйцями (нехай пробачають феміністки). Я б апелював до військової системи рекрутингу: нам потрібно мотивувати людей, показувати, за що ми воюємо. Тобто наголошувати, що ми стоїмо за наші сімʼї, за нас самих, а не якихось депутатів чи чиновників. Це дуже важлива аргументація! Кожен українець має розуміти, що захищати країну — це його звичайний, стандартний обовʼязок. Це по-перше.

По-друге, щодо розмов про представників влади та бізнесу. Мій побратим воює разом із двома депутатами Верховної Ради. У нас в бригаді "Рубіж" є колишні народні депутати та теперішні депутати міських і обласних рад. Навіть у моєму екіпажі є дуже розумний хлопчина, успішний бізнесмен, бізнес якого розвивається, але це не завадило йому стати на захист країни. Тому усі хлопчики, які розповідають: "Нехай мажори воюють!", мають знати правду, хто перебуває на фронті. Згадують поліцію? Так от на Сході воює підрозділ "Лють". Прикордонники? Є "Сталевий кордон" Гвардії наступу, який також на Донбасі. Так можна пройтися по кожному відомству.

Знаєте, я маю питання до українських жіночок, які захищають ухилянтів. До прикладу, представник ТЦК мобілізує на вулиці якогось хлопця. Причому поводиться адекватно: представляється, просить предʼявити документи. У відповідь буває: "Я не буду ничего показывать! Я не пойду на войну! Пусть другие идут!" і все в такому дусі. Представників ТЦК таке може почати харити. Хоч вони реально нормально поводяться. Я неодноразово з ними спілкувався — до мене підходили, коли я був у цивільному, говорили абсолютно толерантно. Але у них таке ставлення до моменту, поки ти не починаєш бикувати. Звісно, їх таке нервує! Він — такий самий чоловік, як і ти, тож його, як особистість, це може тригернути. Тим більше, серед них чимала кількість тих, хто повернулися з фронту, отримавши поранення, та перевелися. Вони, звичайно, відповідно реагують на бикування. Адже шукають заміну своїм побратимам, які зараз на фронті, а їм в обличчя хамлять. Починаються певні перепалки. І тут збігається натовп жіночок з криками: "Ой-вей, що ж ви робите?! Відпустіть!". Таке враження, що вони хочуть повторення Бучі, окупації в різних областях України, де жінок ґвалтували і розстрілювали, а не захисту. Я не розумію їхньої мотивації! Для мене жінка має бути тим тригером, який мотивує чоловіка захищати, а не навпаки. Кожному ухилянту має бути соромно. А у нас зараз заходиш у соцмережі й одразу бачиш звернення якогось веселого і щасливого мужика: "Хочеш втекти з країни? Я тобі покажу схему, як це зробити". Або жінок, які кажуть: "Нє-нє, моє сонечко, мій Миколка не піде воювати!". Що це взагалі?! Виходить, ми виховуємо не сильну націю, яка хоче розвиватися, а якихось тєрпіл і боягузів. Це просто нонсенс!

- Повернімося до вашої історії. Розкажіть, чому ви обрали аеророзвідку?

- Наразі аеророзвідка відіграє не просто якусь військову роль, а одну із ключових, тому що здатна виконувати завдання чотирьох типів: дальня, близька розвідка, знищення ворога та корегування артилерії. Дуже важливо, що завдяки коптерам можна зберегти життя військовослужбовцям. Для прикладу: десять років тому, коли дрони так широко не застосовувалися, для отримання певної інформації виходила розвідувальна група та збирала її — чи йде ворог, яка кількість особового складу тощо. Наразі можна запустити дрон і все побачити. Максимум, що може статися — зібʼють цю металеву штуку, але ж не знищать групу військових. Це підвищує рівень нашого коефіцієнту корисної дії.

Щодо корегування артилерії: якщо ми з хлопцями з бригади "Рубіж" побачили й віднайшли ворога, передаємо картинку побратимам із іншого підрозділу, які можуть нанести вогневий удар. Відповідно, особовий склад — у більшій безпеці, а противник помирає.

Плюс, ми можемо самостійно знищувати ворога, скидаючи на нього з коптера вибухові пристрої. Тобто ефективність військ БПЛА є надзвичайно високою. Вона має розвиватися, причому значно швидше, аніж у нашого противника.

- На жаль, наразі маємо іншу ситуацію: у росіян більше дронів — вони нарощують їхнє виробництво. А ми від влади чуємо лише обіцянки більше виробляти. Нещодавно на пресконференції президент заявив, що наступного року ми виготовимо мільйон дронів, але поки це лише слова. Перспектива — це добре, однак війна відбувається зараз. А сьогодення таке, що ми тут малозабезпечені, тому доводиться залучати волонтерів та проводити збори. Як нам протистояти за таких умов?

- Ставати якіснішими. Очевидно, що ми не зможемо переважити їх у кількості: країна вшестеро більша за нас, яка ще й є сусідом Китаю, з яким має достатньо партнерські стосунки. Щоб перемогти ворога, ми повинні збільшувати кількість тих же коптерів, але й підвищувати якість — як їхню безпосередньо, так і пілотів. Наразі можу із впевненістю сказати: десь у 80 відсотках як екіпажі FPV, так і інших видів БПЛА, в Україні значно якісніші, окрім типів літаків дальнього радіусу. Тому що росія використовує системи, подібні до "Орланів" та "Ланцетів", вже десятки років, а Україна — всього декілька крайніх: не тільки з часів повномасштабного вторгнення, а й раніше, однак не так довго, як росія. Тобто левел у росіян в цьому напрямку значно вищий. Нам просто необхідно його наздогнати і перегнати. Це можливо. З урахуванням часових меж їхнього використання, ми вже наздоганяємо.

- Ви зараз на чому літаєте?

- На Mavic — 3-му, 3Т, 300 RTK та інших подібних.

- А з FPV працюєте? Вони стали дуже масовими у використанні.

- На них не літаю, тому що нам потрібно поповнювати особовий склад, який міг би займатися цим напрямком. Думаю, в майбутньому намагатимемося перемикатися на FPV, тому що це, дійсно, ефективно і навіть трохи дешевше. Але потрібно розуміти, що це дуже важка праця. FPV-пілоти — вже зовсім інший рівень. Mavic більше пристосований до реалій, має різні системи бачення, спостереження, блокування — тобто ти можеш відпустити стік свого пульта, й дрон стоятиме приблизно на тому самому місці, якщо не буде роботи РЕБу. А з FPV такого не вийде — там потрібні мікро-рухи, а також детально продуманий шлях польоту, адже у них батарейка не така витривала, як в Mavic. Плюс, треба розрахувати і вібрацію при польоті, щоб боєприпас не розірвався раніше, аніж треба. Там дуже багато роботи. Вона складна, але, справді, цікава.

- Пригадайте приклад вашої роботи, який вам найбільше запамʼятався.

- У Кліщіївці нам вдалося коптером вивести групу, яка загубилася в повній пітьмі й, відповідно, зберегти життя та здоровʼя військовим. По факту, завдяки дрону у нас вийшло провести евакуаційну операцію. Я цим реально пишаюся!

Ще запамʼяталося, як нас "спалив" ворожий коптер. Причому дуже якісно. Уявіть собі: по нас — трьох пілотах пустили дві касети, зробили декілька пострілів із танка та із міномета. Один снаряд впав десь у пʼяти метрах від нас, але, на щастя, не зірвався. Тоді пілоти знайшли пілотів. Це було таке особисте полювання (всміхається. – О.М.).

Це перше, що згадалося. Бо насправді таких історій дуже багато. Ти працюєш щодня, причому дуже інтенсивно. Відповідно, постійно є те, що запамʼятовується чимось цікавим. Це теж плюс аеророзвідки бригади "Рубіж".

- Ви воюєте на Східному напрямку, який нині є найважчим. Тут ворог сконцентрував більшість своїх зусиль. Як би описали те, що там коїться?

- Ворог максимально активно підтягує свої резерви та готується до штурмів на Східному напрямку. Не жаліє свою піхоту, але при цьому намагається працювати грамотно. Вони реально дохнуть пачками — особливо на Авдіівському напрямку, однак на інших стараються бути більш обережними та бездумно не вкладати свій особовий склад. Хоча у них нічого не виходить, і вони все одно вмирають.

Техніка тут, де перебуваю я, працює значно менше. Бояться її використовувати. На деяких ділянках навіть остерігаються того, щоб їздити машинами, адже наші пілоти одразу намагаються знищити цей транспорт.

Загалом оперативна обстановка, дійсно, ускладнюється. Війна триває півтора року, але немає заміни особового складу. Величезна кількість військових частин та бригад повністю не забезпечені людьми. І це проблема, яка ускладнює процес оборони нашої країни. Тим не менш, потрібно розуміти: ми дуже мотивовані не пустити ворога далі. Хіба можуть виникати якісь локальні прориви, тому що їх — величезна кількість: на одного українського військовослужбовця йде вже не три росіянина, а шість-сім. Але все одно про прорив фронту не йдеться.

- У нас із росіянами триває й інформаційна війна. Ви говорили про те, що ми, на вашу думку, її програЄмо. Чому ви так вважаєте?

- росія вкладає мільярди доларів в те, щоб створити в Україні ілюзію абсолютної зради. У нас, куди не глянь, її шукають. Відповідно, у цивільних значно падає мотивація йти воювати. Але потрібно розуміти: усі негативні моменти, які існують в Україні (присутність корупції, від якої не втечеш, зашквари у Міноборони тощо), все одно не можуть перекрити плюси. Через російське ІПСО про перемоги ми чуємо значно менше, ніж про зради. Це можна помітити навіть по кількості коментарів з мертвих сторінок у всіх соціальних мережах. Тобто під будь-якою новиною є десятки повідомлень, що ми всі помремо, що все погано. Люди — такі істоти, які легше сприймають негатив, аніж позитив. Постійно шукають недоліки у чомусь хорошому. Росіяни цим користуються, намагаючись нас між собою розділити. До прикладу: говорять про те, що у нас нічого немає, а у росії все є. Я з цим не згоден! У 2022 році ми могли робити один аналог шахеда на місяць. Зараз же — більше ніж 40. Це непоганий результат з урахуванням, що ми розвинули цю сферу лише за один рік. У нас є свої літальні апарати дальньої дії, які долітають до росії та знищують там військові обʼєкти. Ми маємо найкращий безпілотний флот, який трощить чорноморський флот рф. Такого в історії світу ще не було. Ми творимо цю історію та перемагаємо у багатьох аспектах.

Тож, підсумовуючи: інформаційну війну ми наразі програємо. Нам треба більше говорити про політичні, економічні та військові перемоги нашої країни.

- Я так розумію, для цього ви почали в Інстаграмі флеш-моб #яобираюУкраїну. Є результат?

- На той момент я це зробив імпульсивно, але бачив, що люди долучаються, також підписуються на мою сторінку. Однією з причин її ведення, як і Телеграм-каналу "Отче на зв’язку" https://t.me/otcheonthecall, є демонстрація того, що у нас не все так погано. Треба показувати, що ми — класна нація, крута країна, яка варта того, щоб існувати й розвиватися. Я, як людина, яка жила за кордоном, можу про це впевнено говорити. Тому ці мої флеш-моби та пости — це маленька боротьба за свідомість українців.

- Чи писали вам росіяни за час повномасштабної війни?

- Звісно! У Південній Азії — величезний конгломерат русаків. Серед них є адекватні, які втекли з росії, вважають себе людьми світу та не підтримують війну. Але є й ватні олені, які виїхали з рф, бо не хочуть жити в тій ямі, але все одно: "Я — русскииий!". Писали мені, дзвонили: "Шо ты, хахол?! Ха-ха! Скоро мы уничтожим вашу хохляндию". Я їм за певний час передзвонював й казав: "Ну що, як там Київ за три дні, лохи?!" (посміхається. — О.М.). А вони так від цього піняться! (всміхається. — О.М.). Знаєте, інколи дуже приємно тролити росіян у відповідь.

- А чому вони тоді сидять за кордоном, якщо росія — така велична й значима?

- Так росіяни — це навіть не нація! Такого етносу не існує! Росіянин — це ідеологія. Неважливо, де ці істоти живуть — в росії, Європі чи Азії. Вони запрограмовані на те, щоб на кожному кроці кричати: "Я — русский, я иду до конца!". Ця пісня серед них дуже популярна. Чули її?

- Ні.

- Ви що?! (сміється. — О.М.). Ми нею максимально їх тролимо: "Ти — дурачок, йди до початку, до чогось хорошого". А він — йде до кінця. Ще там є слова: "Я — русский всему миру назло". Ну геть хвора людина! Нащо таке?! Зроби краще хоч щось хороше в своєму житті. Тобто навіть піснями їх зомбують. У мене інколи буває відчуття, що росіяни у своїй більшості — це запрограмований вірус. Бо там, де вони, завжди хаос, війна, розруха і дурдом.

- Наостанок запитаю вас про таке: попри те, що ми не знаємо, коли це все може скінчитися, чи будуєте ви плани на майбутнє?

- Вони є, і водночас їх немає. Хочеться після війни спробувати багато всього. Хочеться пожити для себе й відпочити. Але якихось глобальних планів на декілька років наперед я не будую, тому що поки не розумію, коли це для мене скінчиться. Тому поки так.

P.S. Екіпаж Андрія збирає кошти на ремонт автівки. Якщо ви бажаєте допомогти, реквізити: https://send.monobank.ua/jar/2Hd4n5AQYT

Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"

Фото надані Андрієм Отченашем