Повернувшись додому після протезування та реабілітації в Америці, продовжує бігати в Києві. Також займається танцями і дайвінгом. Водить автомобіль. Працює. Але й службу не полишає — нещодавно був переведений зі свого 206 батальйону ТрО до штабу 241-ї бригади.

- Ще до цього переведення я провідував хлопців у шпиталях. Якраз під цю мою діяльність придумали посаду: соціальна підтримка поранених. Тобто їжджу тепер офіційно, — розказує мені.

- Як відбуваються ці зустрічі?

- Просто заходжу до палати, жартую, тролю пацанів. Кажу: "Ну, що? Коли в окопи?!". Вони спочатку думають: "Що це за хам прийшов?" А потім опускають очі, дивляться на ноги і розуміють, що можу дозволити собі так пожартувати. Їм вкрай важлива психологічна підтримка. Я пам’ятаю по собі, як перші місяці було вкрай важко. У тебе все в крові та швах. Тебе ще колупають і дістають з тіла уламки. Ти не розумієш, що на тебе очікує завтра, як ти взагалі житимеш? Зараз я заходжу до палати й кажу: "Пацани, я вже бігаю, танцюю, плаваю, займаюся своїми справами. Хоч рік тому так само лежав у ліжку". На мене спочатку дивляться, як на інопланетянина.

- Цим питанням мають займатися психологи.

- До того, як я зазнав поранення, не розумів, хто це, і навіщо вони потрібні. А коли в ірпінському шпиталі поспілкувався, побачив, що там дуже чудові психіатри та психологи. Така потужна підтримка. Але жоден психолог не подасть інформацію на власному прикладі. А на мене подивишся і розумієш: життя триває! Мені навіть нічого говорити не треба. Я зайшов до палати, поранені лежать під обезболами, не усвідомлюють, де вони, що з ними? Поруч дружини в шоці. Я кажу: "Дівчата, вони живі, і слава Богу! А решта – подивіться на мене!" І у них трохи від серця відлягає. Тому що усім дуже важко.

- Ви приїхали на нашу зустріч на машині. Ви по-новому вчилися кермувати?

- Ні. Мені поставили ручне управління. Воно у мене двічі заклинило, через що я потрапив у ДТП. Тепер їжджу на простих педалях. Треба автівка з активним круїз-контролем. Намагаюся щось із цим придумати, тому що зараз трошки складно.

- Ви почали танцювати вже на протезах. Звідки з’явилося таке бажання?

- Нас запросили на захід на підтримку поранених та ЗСУ. Ми прийшли, подивилися виставу. Потім я підписався на сторінку студії танців. Спитав директора: "Можна, я спробую?". Відповідь: "Звичайно! Я тренера підберу". Щоб ви розуміли: я по пояс дерев’яний, ніколи не займався танцями. Для мене пластика – це найвища математика. Я ж – інженер-будівельник. Можу щось побудувати. А тут танці! Ми почали займатися. Моя тренер Поліна, думаю, більше хвилювалася, аніж я. Але у нас все вийшло.

- Був у вас вже й публічний виступ.

- Я не боюся виступати на публіку. Мені нічого соромитися. Коли ми виходили, Поліна сказала: "Всі плакатимуть". Моя дружина знімала виступ. Ведучий просить усіх піднятися. Дружина потім розказувала: "За сусіднім столиком дівчинка дивувалася, чому усіх підняли. Далі знімаю відео, дивлюся – вона плаче". Отакі були емоції (посміхається. — О.М.). У мене зараз нога трохи заживе і ми продовжимо танцювати.

- Через що заживе? Що сталося?

- Трохи натоптав – натер ногу. Я ж ношуся, як навіжений.

- Тобто треба зменшити фізичні навантаження?

- Не треба робити божевільних навантажень. А у мене так не виходить. Графік такий: лікарні, робота, танці, біг і так далі.

- Наскільки я знаю, бігаєте ви щонеділі.

- Так, у парку "Наталка". Але вже холодно. Треба щось думати – шукати якийсь критий стадіон.

- Ви почали бігати через два місяці після встановлення протезів і навіть брали участь у Бостонському марафоні…

- Так. У мене були українські протези, які ми на той час не встигли доробити. Через тиждень, як я потрапив до Штатів, ми тільки почали протезуватися. Я на українських протезах пройшов метрів 200-300 по Централ парку. А потім у квітні побіг на учбових протезах на Бостонському марафоні. Мене мала штовхати на візку Надія — дівчина-волонтерка з фонду. Але я її на нього посадив і штовхав. Ті емоції неможливо передати словами і порівняти з чимось! Це було щось із серії, якби путін здох. Потім наприкінці червня був забіг у Чикаго. Я там уже біг на бігових протезах.

- Де ви взяли і фізичні, і моральні сили?

- Коли через місяць після поранення я був в одеському шпиталі, зайшов чудовий лікар Ожинов Євген Юрійович і сказав: "Ти за пів року маєш побігти!" Я тоді лежав. У мене ще ноги були в крові, уламках, з перев’язками. Чомусь згадав цей Бостонський марафон. Взяв телефон, почитав, побачив, що він запланований на 17 квітня наступного року. Якраз за пів року! І це стало моєю мрією. Коли дружина шукала протезування за кордоном, скрізь писала про те, що у мене така мрія. Надія побачила, теж загорілася та відгукнулася. Так я потрапив на протезування до Штатів.

- Як на вас реагували люди? І як зараз?

- Мені все одно. Мене запитували, як я себе відчуваю, коли на мене дивляться. Кажу, що взагалі мене це не хвилює. Я мав за честь захищати Україну. Хто мені що розказуватиме?!

- Очевидно, людей на протезах ставатиме ще більше (Артем киває. — О.М.), адже війна не закінчилася і невідомо, скільки ще триватиме…

- Поки путін не здохне!

- І то — не факт. Проблема ж не лише в ньому. Наші військові продовжують зазнавати поранен. Їхні рідні спочатку не знають, куди бігти, що робити. У вас дружина займалася цим питанням, писала листи за кордон, адже маєте складний випадок...

- Ампутували дві кінцівки під коліна. Складніше хіба, коли ноги повністю немає – під самий пах.

- Що краще – їхати за кордон на протезування чи робити його в Україні?

- Все залежить від ступеня ампутації. Якщо вище коліна, за кордоном найчастіше ставлять з електронікою, яка допомагає викидати ногу вперед при ходьбі. Якщо немає лише ступні, в Україні протезують так, що людина пройде повз вас, і ви навіть не знатимете, що вона з протезом. У мене важчий випадок, тому ви самі бачите. (знімає протез. — О.М.).

Дивіться, ось тут замок (показує. — О.М.).

Є три основні види протезів: на замках, вакуумні та остеоінтеграційні, коли протез вживлюють прямо в саму кістку. Там є побічний ефект – через декілька років не все може бути дуже гладко, і з’явиться потреба у повторній операції.

- Вам же свої теж треба обслуговувати?

- Нижня частина – майже вічна. А от верхня трохи усихає. Від пів року до року потрібно їхати та переробляти. Це займе пару тижнів (Артем надіває протез. -О.М.).

- Треба до Америки чи ви й в Україні можете це зробити?

- У мене дуже важко підігнати частину.

- Ви так швидко зняли протез, вдягнули.

- Тут все просто. Як взуття.

- Як ви його, до речі, обираєте?

- Це у мене друга пара кросівок. Перші я зносив в хлам. Ми з дружиною пішли й підібрали, щоб вони були дуже легкі та із максимально плоскою ступнею.

- Ви ж можете не приміряти?

- Маю заміри: устілка 26,5 сантиметрів. У мене з довоєнного часу залишилося чимало пар красивих туфель. Однак під кожні треба регулювати протез – кут нахилу. Але, насправді, це усе – такі дрібниці.

- З яких зараз складається ваше життя.

- Але ж ти не роззуваєшся. Я приїхав додому, зняв, пересів у крісло і все. Вдома я у протезах фактично не ходжу. Відпочиваю.

- Яке навантаження можна давати? Скільки людина може перебувати на протезах?

- Буває так: я зранку вдягнув, пішов чистити зуби, а зняв їх ввечері: в душ та у ліжко.

- А як почуваєтеся при цьому, коли весь час на них?

- Приростає. Вже ніби своє. У побуті це вже більше питання звички.

- Знаю, що вас є фантомні болі. За яких обставин вони виникають?

- У будь-який момент на який завгодно подразник: наприклад, погода, будь-які емоції – як негативні, так і позитивні, трохи перенервував – сто відсотків. Раніше фантоми були 24/7. Зараз просто періодично "вистрілює".

- Як вони проявляються? Це біль?

- Це різкий біль.

- Як рятуватися?

- Ніяк. Треба пережити цей момент. З часом воно просто проходить. Організм має звикнути до відсутності того, що у тебе було все життя.

- Вам можна було після поранення врятувати хоч одну ногу від ампутації?

- Я дуже-дуже сподівався, що ліву ногу збережуть. Але не вийшло.

- У вас була тривала евакуація?

- Та ні. У мене ж була рація. Я викликав евакуацію. Відгукнулися мінометники. Приїхали за 20-25 хвилин, хоч кожна з них тоді здавалася вічністю. Потім ми десь годину їхали полями до лікарні. Ми були приблизно у 50 кілометрах від Миколаєва.

- Ви були з турнікетами?

- З турнікетами і в броніку. Якби його не було, я б тут зараз з вами не сидів. Мій бронік закривав тіло до попереку. Куртка ззаду була вся у дірках, а нижче попереку – все в уламках.

- Ви ж втратили багато крові.

- У Миколаєві мені влили два літри крові, а в Одесі за три дні – ще двічі по 250 грам. Загалом два з половиною літри. Я не знаю, як я вижив. Певне, завдяки тому, що не мав шкідливих звичок, був у гарній фізичній формі. Щоб ви розуміли, я був у свідомості. Втратив її тільки на операційному столі, коли на мене вдягнули маску – робили наркоз. Я навіть пам’ятаю, як медсестри перед тим знімали з мене куртку.

- Вибачте. Розумію, що таке важко згадувати.

- Так, важко, але нічого. Знаєте, у мене на евакуації було два екіпажі: мінометники й поляки. Один з них — Даміан Дуда, який десь з 2015 року займається евакуацією поранених. Йому, до речі, президент нещодавно вручив орден. У нього була екшнкамера, і він зняв мою евакуацію.

- Поранення сталося на Херсонщині…

- Від Чорнобаївки – кілометрів 13-16. Тиждень йшов дощ, а потім була така погода, як сьогодні (сонячно. — О.М.). Рано вранці мала відбутися ротація. З сусіднього села приїхали нові хлопці, а ті, хто на нулі, повинні були поїхати. Оскільки розпогодилося, то я попросив пацанів передати мені Мавік. В цей момент заміни одних на інших почався обстріл. Першою прилетіла 120-та міна. Одразу загинуло три людини, четверо зазнали поранення: троє важкі, один легкі. Я, як сказав, по рації викликав евакуацію. Кацапи з дрону бачили, що влучили. Обстріл тривав. Було ще сім чи вісім приходів. Я лежав, мене прикидало землею. Потім, коли Олеся (дружина. – О.М.) приїхала до мене в Одесу, з вуха ще діставала чорнозем.

- Ви сказали, що пішли на Мавіком. Займалися аеророзвідкою?

- Ні-ні. Я – командир стрілецького відділення. Ми були у безпосередній близкості до ворога – на передку. Тоді вони завдяки дрону засікли нас у жовтій зоні – до нуля півтора кілометра.

- Ви зазнали поранення у вересні, а за два місяці відбулося визволення Херсону...

- Найцікавіше, що наш батальйон вивели з-під Херсону за тиждень до його звільнення і перекинули на білоруський кордон. Наші вісім місяців стояли на Херсонщині, а під таку подію перевели. Не дуже гарно вийшло. Але накази не обговорюються.

- Що ви відчували, коли дізналися про визволення Херсону?

- Відчував гордість за кожного з нас. Як і при визволенні Харкова та Київщині перед тим.

- В одному з інтерв’ю ви розказували, що готувалися до війни. Навіть зібрали всі документи для вступу до ТрО. Залишилося лише сфотографуватися, що ви і запланували на 24 лютого минулого року…

- Коли я прийшов у ТрО з усім пакетом документів – довідками від нарколога, психолога, аналізами, трудовою, характеристикою з роботи і таке інше, на мене дивилися, як на божевільного: "Хто ти, воїне?!" (всміхається. — О.М.). Справді, 23 лютого я не встиг сфотографуватися, то запланував на наступний день. А тоді вже почалося. Я приїхав спочатку до Солом’янського пункту збору. Мені пообіцяли передзвонити. Повернувся додому. У Гостомелі на той час – російський десант. Неподалік мого дому стали танки. Я до танкістів. Вони кажуть: "Їдьте звідси!". Наші будинки – перші від лісу. Від них би нічого не залишилося. Ми виїхали до Макарівського району. Зрозуміли, що без нічого. Я 25-го поїхав до Києва, забрав усі продукти, кота. Деякі мости вже були зірвані. Назад я їхав вже через Білогородку. За три дні ми опинилися в оточенні. Я бачив, як наші гатили п@дарів на Бузовій (село у Бучанському районі Київської області — О.М.). Такий був феєрверк! Що вам сказати... Там же і впали наші літаки. Це все відбувалося на моїх очах. Я відвів сина додому, пішов туди на місце. Думав, то п@дарські. Але виявилося, наші. Загинули два пілоти. ЗСУшники знайшли документи. Літаки летіли дуже низько, щоб їх не засікли та не збили. Один "пройшов", а другий зачепив дроти.

- Вам тоді подзвонили з Тероборони, як обіцяли?

- Ні. Ми побули в оточенні у Макарівському районі. Повернулися додому. З нашого селища працювали "Гради". Я розумів, що до Києва не зайдуть, але були постійні прильоти з наслідками. Одній жінці відірвало ногу. Ми вдруге виїхали в область. Але я щодня їздив додому. Мій друг-сусід – лікар. Я його возив до лікарні, де він оперував військових та цивільних. Для мене він – герой.

Коли п@дари почали відходити, і я був спокійним за сім’ю, знову пішов до ТрО. За десять днів ми були вже в Миколаєві.

- А навчання, підготовка?

- Все вже було там на місці, в окопах. Знаєте, які у нас хлопці? Більшість тих, хто й досі знаходиться у батальйоні, це програмісти, кінооператори, режисери, працівники банків, фотографи. Деякі офіцери ховали свої військові квитки, адже з ними був перебір. З нами два місяці рив окопи майор, а ми про це й не знали! Звичайно, його потім забрали в штаб батальйону. Взагалі, коли ми приїхали до Миколаєва, у роті було місць для 90 людей, а нас було вдвічі більше. Щоб ви розуміли, для того, щоб потрапити в армію, я накрив поляну (посміхається. — О.М.).

- Вас не хотіли брати?

- Звичайно! Був перебір.

- А зараз навпаки — недобір…

- Тому що дуже багато поранених. Та й люди вже трохи втомилися від війни. Але інших варіантів немає, бо вона продовжується.

- І на нас очікує непроста зима.

- Сто відсотків! Але мені сподобалася заява президента, що ми минулої зими оборонялися, але цієї даватимемо відповідь. Я впевнений, що ТЕЦ курської та навіть московської області вже "на олівці".

- Така наша відповідь може "протверезити" росіян?

- Може! Москвичів же до армії не беруть. Кризи у них немає. А москву якраз треба було б струсити пару разів при погоді десь мінус 20. Я б так і зробив. Морози ж в Україні та росії відрізняються. У них холодніше. Тому треба не зупинятися на досягнутому. Я б ще усі нафтопереробні заводи "розібрав". До одного! Все підірвати. Всі запаси, які мають на базах, закінчаться протягом двох-трьох тижнів. Тоді вони відчують по повній програмі. Війна ж! А це не цивільні об’єкти, а законні військові цілі. Не дитячий садок. Не логістика "Нової пошти".

- У себе в новинах про цей випадок з "Новою поштою" вони сказали, що знищили військовий склад. Пропаганда працює на повну.

- Звичайно, працює! Тому треба їх херачити, не зупиняючись.

- За таких обставин, про які ми з вами говоримо, росіяни можуть виступити проти війни?

- Ні! Точно не можуть. Там стадо з промитими пропагандою мізками. Я знаю, тому що маю родичів, з якими спілкувалися до війни. Зараз не хочу навіть говорити.

- А на початку повномасштабного вторгнення ви спілкувалися з ними? Вони щось говорили?

- Розказували таке: "Украина – это сфера влияния россии".

- Вони за походженням росіяни чи українці?

- Українці. Але четверте покоління народилося там. До речі, в тюмені більше 80 відсотків українців. Вони зробили ті нафтогазопереробні заводи. Кацапи на таке, в принципі, мізками не здатні. І руками теж. Та про що ми взагалі говоримо?! Вони там бухають весь час.

- І ненавидять нас.

- Тому що ми живемо краще за них. Вони, володіючи багатими природніми ресурсами, по факту — найбідніша країна. По суті, росія повинна б була стати Катаром. А там десять людей мають усе, а решті розказують, що у їхній бідності винен Захід.

- З яким вони воюють тут в Україні.

- Так. Немає ж уже наших чоловіків – вони всіх вбили. Тут воюють лише поляки. Ви що, не слухаєте скабеєву? (посміхається. — О.М.).

- Вкрай рідко дивлюся щось подібне, щоб мати загальне уявлення. Із останнього лише про "Нову пошту".

- Я зараз будую такі ж склади. Ці п@дари обстрілюють такі об’єкти, як той у Харкові, і в Дніпропетровській, Запорізькій, Одеській областях. Дивляться Google-карти, де є, і туди спеціально луплять.

- До речі, як ви повернулися до роботи?

- Я прилетів з Америки і наступного дня пішов на роботу. Перший тиждень було важко. Сім годин різниці в часі.

- Тільки через зміну часового поясу вам було важко?

- Ну так! Я ж – керівник, працюю головою. Приїхав на будівництво, роздав завдання, потім перевірив виконання. Найголовніше – організація. Як її зробиш, так все і працюватиме. Я сьогодні зранку поїхав, розказав задачі, всі знають, що робити, написав звіт власнику і процес йде. А ще я вступив до аспірантури Придніпровської державної академії будівництва та архітектури (посміхається. — О.М.) на організацію та управління будівництвом.

- То ви ще й студент!

- Так. Я навіть не приходив до тями. Мені треба все встигнути. У мене двоє дітей.

Мені для того, щоб поставити їх на ноги, потрібно зробити все. Тому ніколи відпочивати. Донька у дев’ятому класі, а синок пішов до першого. Настя вивчає китайську мову. Сама захотіла. Не знаю, що там можна розуміти у тих ієрогліфах (посміхається. — О.М.). Це окрім англійської. Татова гордість! Малий у нас – ураган! (всміхається. — О.М.). Вони для мене – найбільша мотивація.

Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"

Фото: авторські та надані Артемом Морозом

Відео: надані Артемом Морозом