Мар’ян Кушнір знімає війну з 2015 року як кореспондент української редакції «Радіо Свобода». Його відеорепортажі з фронту набирають мільйони переглядів. 11 березня 2022 року в Баришівці на Київщині Мар’ян Кушнір дістав контузію. Журналіст постійно ризикує життям, щоб висвітлювати війну, але каже, що через великий досвід у нього значно більше шансів повернутися живим. Так само він переконаний, що від висвітлення війни він уже не відійде.

«З війни ви не повернетесь», — так Мар’ян Кушнір почав свою лекцію «Робота воєнкора на передовій» у рамках дводенного журналістського інтенсиву «Школа воєнного сторителінгу» від Фундації «Суспільність». І продовжує: «Якщо ви боїтесь, у вас є страх смерті, є сумніви: їхати чи ні — не їдьте. Не їдьте і не працюйте там. Страх — найперший і найбільший ворог».

Медичне страхування журналіста

Редакція «Радіо Свобода» надає обовʼязкове безплатне медичне страхування життя та здоровʼя журналіста. «Але я знаю, що в журналістів українських редакцій є з цим проблеми. І більшість працює без страховок. Це неправильно», — каже воєнкор «Радіо Свобода».

Натомість усі іноземні журналісти обовʼязково працюють із медичним страхуванням і страхуванням на випадок смерті.

На що звернути увагу, коли розповідаєте історію військового

Мар’ян радить запитувати про бойові досягнення, там просто безліч цікавих історій. Хтось у 18 років підбив свій перший танк, хтось уже отримав три нагороди, хтось витягнув пораненого товариша. Питайте про життя до війни: хтось був слюсарем, пекарем, а зараз командир роти.

«Мені здається, що треба людину розкрити не тільки як військового, а й дізнатися про те, ким він був, щоб показати оцей контраст, як війна робить із цивільних людей героїв. Це пафосно звучить, але це насправді так. Військові не люблять говорити про власні успіхи, краще питати про це побратимів, вони розкажуть», — каже журналіст.

Налагодження контакту

«Я знаю, що в деяких редакцій це поставлено на потік і закладений певний бюджет, щоби привезти бійцям щось: цигарки, якісь особисті речі. Я привожу, якщо мене просять. Але особливо не помітив якоїсь великої різниці. Тут не це вирішує. Купити бійців неможливо. Або вони йдуть тобі назустріч і ти знаходиш спільну мову, стежечку до їхніх емоцій, або ні, — розповідає воєнний кореспондент. — Легенди про журналістів розходяться швидко. У нас є своя закрита тусовка воєнкорів. І, скажу чесно, нових туди не дуже впускають. Пресофіцери пишуть нам і питають, чи знаєте такого-то журналіста, далі його гуглять, перевіряють соціальні мережі».

Як вижити на нулі

Окрім психологічної підготовки, ви маєте чітко усвідомлювати, що таке взагалі робота будь-якого виду озброєння. Яке озброєння є в російської армії, яке озброєння прийшло й наразі є у Збройних сил України, на яку дистанцію воно стріляє, які звуки видає при виході-приході.

«Останнім часом я спеціалізуюся на роботі зі штурмовими військами. Тактика на полі бою часто змінюється, і потрібно відчувати цей характер. Сьогодні вони наступають, а через п’ять хвилин пішла контратака, і ти вже маєш розуміти, як звідси змитися», — каже Мар’ян Кушнір.

Перед тим як їхати, ви маєте продумати шлях евакуації, зв’язок із редакцію та зв’язок із людиною, яка зможе вас вивезти раптом що. Також продумати комплектування свого автомобіля й возити з собою все, що вам потрібно для виживання: запас води, лопату, одяг, їжу, пальне. Навіть якщо зараз немає дефіциту пального й ви розумієте, що можете заправитися будь-де, запам’ятайте: пальне закінчується. Якщо у вас в автомобілі хоча б каністра на 20 літрів із пальним, це може врятувати вам життя. Бо рух — це життя. Це евакуація, зокрема. Це можливість виїхати, покинути зону бойових дій, покинути місце обстрілу, де відбувається якась нова динаміка й загострення.

«Фішка в тому, що коли ми з Максом Левіним приїхали в Харків на початку повномасштабки, у нас у машині реально половини того, що в мене зараз є, не було. У нас було, може, пʼять пакетів туристичного їдла, газовий балон із водою, Макс дуже любив поїсти, були спальники, каремати, техніка, у мене був супутниковий зв’язок. І це все. І щоразу, коли щось відбувалося, ми розуміли: ай, у нас немає пилки, у нас немає лопати. І кожен раз я собі щось докладав у машину. Зараз у мене там звалище. І весь цей безлад потрібен», — розповідає Марʼян Кушнір.

Обрати автомобіль — теж дуже важливо. Часто, щоб мати можливість потрапити в цікаві місця, потрібен високий кліренс.

«Пригадую, як звільнили Херсон і військові розміновували території, де могли проїхати тільки танки. Завдяки тому, що в мене був позашляховик, причому підготовлений, ми змогли проїхати далеко туди, куди не могли інші журналісти», — розповідає Марʼян Кушнір.

Про замінування

Головне правило, коли ви перебуваєте в зоні бойових дій, за словами Кушніра, неважливо, це штурмова дія чи прифронтова територія: все, що лежить на землі — не ви клали, не вам забирати. Коли ви їдете автомобілем, ніколи не з’їжджайте з твердої, ґрунтової або асфальтованої поверхні. Асфальтовану поверхню вкрай складно замінувати. Якщо буде замінована дорога, ви це явно побачите. Там будуть насипи, дроти тощо. Вкрай складно поставити протитанкову міну.

Мар’ян Кушнір каже: «Від 300 кілограмів може вибухнути — і вашій машині буде капець. Вижити танкам — 50 на 50. В асфальт її не вкладеш, вона має заглиблюватися. Тобто вона тільки в землі. Якщо це на твердій, ґрунтовій поверхні, ви знову бачите насип. Туди вам точно не треба. Ходити в лісисті місцевості, де побачили, що хоча б якась ямка була штучно викопана, не рекомендую. Ми не знаємо, яке ТрО стояло там до того і як і що воно мінувало.

Я розумію, що дуже часто буває, як заради хорошого кадру нам доводиться відійти, підійти. Перед тим, як зробити крок, уважно подивіться під ноги. Навіть присядьте й перевірте, чи немає розтяжки. Розтяжки зверху важко побачити, треба присідати й дивитися.

В Ізюмі на кладовищі, де знайшли величезну кількість тіл, які були поховані під час окупації міста, було все заміновано. Перед тим, як журналістів туди впустили, прийшла якась бабуся, взяла собі колоду з бліндажа, кинула на землю і влучила у розтяжку. Пощастило, що вона не вибухнула. Я це побачив, прогнав бабусю і сам відійшов.

Але знаючи, як пройти цю територію, ми змогли зняти дуже цінний, унікальний контент. Ми зняли ті могили ще до того, як це стало мейнстримом. Ще президент не повідомив, а ми вже оприлюднили цю інформацію.

Чи було це тупо? Не знаю. Одні скажуть, що це тупо, тому що там же все заміновано. А з іншого боку, це суспільно важлива інформація. Якщо в тебе є якісь навички, можна пройти. Але ризик однієї ноги тут, другої там був конкретний. Військові навколо нас, поки ми знімали на камеру, зняли, думаю, чотири розтяжки. Тому тут дуже важливо заздалегідь поцікавитися, відкрити ютуб, подивитись якісь матеріали про безпеку, про саперну справу, види мін. ПФМ-1 “Лепесток” — це гидка міна. Є міна, яка спрацьовує від вібрацій. Рятуватися від неї вкрай складно. Є заборонені Женевською конвенцією міни, які використовує російська армія, так звані “помки” (протипіхотні міни типу ПОМ. — “ДМ”)».

Про штурмові дії

«Окрім того, розуміння тактики на полі бою часто починається з підготовки до штурмових дій. Ви маєте комунікувати безпосередньо з тим, хто буде на полі бою. Ви маєте їм довіряти. У мене були ситуації, коли мене запрошували на танк із прямою наводкою. Я в житті не поїхав би на танку із прямою наводкою. Це означає, що танк стріляє, а в момент, коли він перезаряджається, стріляють по ньому. Не влучать по ньому — влучать по мені. Треба розуміти, як відбувається, наприклад, штурм», — розповідає Марʼян Кушнір.

Інформаційна тиша

Важливі теми варто знаходити за запитом суспільства: відкрити ютуб, подивитися, що шукають. Зараз люди шукають інформацію про контрнаступ. Показуєте бойові дії, воно заходить.

«Що означає інформаційна тиша? Знімайте. Це історія. Інформаційна тиша є і для військових, але військові в тіктоку виставлять відео. Треба мислити логічно, що не може бути ніякої інформаційної тиші. Що таке контрнаступ? Це локальна точкова робота зі знищення противника. І ви все це знімаєте. Контрнаступ іде. Правда, він іде з лютого 2022 року. Контрнаступ — це інформаційно-психологічна операція, щоб деморалізувати російську армію. Ці інформаційно-психологічні операції дуже часто запускає ГУР МО. Вони це роблять професійно. І часто наші ЗМІ беруть і запускають качку. Ніхто не перевіряє інформації, бо є ура-патріотизм, інформаційна тиша. Так сказали у телемарафоні, який фінансується державою.

Тому я прихильник того, щоби знімати все. Іде контратака, коли буде звільнення Донецька, Луганська, Маріуполя — їхати знімати це звільнення й показувати. Бо це те, що відбувається тут і зараз. Це те, що вже не повториться. Водночас ми не розказуємо про кількість загиблих, бо суспільство не готове до цих цифр.

Це війна. Там гинуть люди. Кожен день. Кожна інформація має бути вами настільки продумана, щоб ви розуміли, що завтра після вас не загинуть люди. Це велика відповідальність. Якщо ви розумієте, що висвітлення операцій зі звільнення Маріуполя нашкодить, і після того, як ви оприлюдните це відео, загине тисяча людей, ви не повинні оприлюднювати його. Ви завжди можете оприлюднити через тиждень. Знехтувати оперативністю, але все-таки доточити це відео і зробити його максимально точним і максимально безпечним.

Ви ж не самі їдете на контрнаступальну операцію, ви їдете з військовими, з ними комунікуєте. Коли я їхав на звільнення Чернігівщини, заступник командира батальйону мені сказав: “Мар‘яне, про твоє переміщення не має ніхто знати. Літачок у телефоні”. І три доби мене нема. Через три доби у нас фотографії зі звільнення: люди плакали, кидалися тушонкою в танки, тому що хотіли останнє віддати. Картинка була шикарна. Ми її не видали. Тому що танки встали на певну позицію, закріпились і ми могли “спалити” позиції, де вони перебувають. Це моя відповідальність, мені сказали, я не викладав. Опублікували тільки на річницю визволення. Але ми зафіксували історію. Це документалістика, і це важливо. По цьому всьому будуть історики потім писати книжки. І я вважаю, що ніякої інформаційної тиші, усіх історій із намаганням цензурувати нас не буде».

Чи можна знімати військовополонених

«У мене була ситуація, коли хлопці пішли на штурм і взяли двох полонених. І запитали мене, чи не хочу я записати їх. Я сиджу, посмішка до вух, ніхто не знімав, а я зараз зніму. І вже потім, коли матеріал проходив перевірку, редактор мені каже, а спитаймо в наших юристів, що буде, якщо ми покажемо його, звісно ж, заблуривши обличчя. Але згідно з Женевською конвенцією, ми не маємо права показувати військовополонених. Військові можуть, журналісти — ні. Ще дуже важливий момент: згідно з міжнародним правом, якщо вас бачать зі зброєю в руках, ви автоматично перестаєте бути журналістом. Це просто табу», — розповідає Мар’ян Кушнір.

А що далі?

«Я часто думаю про свою смерть, як мене кладуть в могилу, як мене поховають. Чи взагалі хтось прийде? Такі банальні речі дозволяють готувати себе до дуже складних моментів, які ти потім зустрічаєш. А зустрічаєш ти дуже багато. Зустрічаєш, як рожевий колір обличчя стає білим, людина помирає при тобі, як навколо тебе просто купа трупів... Коли все навколо розривається, але ти повинен при цьому працювати.

Я бачив колег, які тіпалися від нерозуміння, що таке вихід-прихід. Вони тіпаються від виходу артилерії, тікають, ховаються в підвалі. Сидять там по чотири години й нічого не знімають. Треба бути готовим, що вас уб’ють, захоплять у полон, будуть знущатися. Вас просто будуть зневажати ті ж самі військові, тому що ви ж журналісти, ви ж не через воєнкомат прийшли, не в формі, не з автоматом. Ви ж прийшли сюди просто фотографувати, заробити бали. Не всі розуміють, для чого це все робиться. І вам треба бути до такого моменту готовим. Усе це починається ще задовго до того, як ви їдете. Це може розпочатися для когось, хто більш досвідчений у професії, за два тижні, для когось це може бути за місяць.

Це не лише про спорядження, яке ви собі оберете, не лише про техніку, спортивну підготовку. Це, перш за все, зрозуміти себе. Чи треба воно вам? Війну можна показувати, не їдучи в поле. Її можна показувати через історію, бо війна, це передусім люди. Як би це прикро не звучало, це люди. І поки вони живі — про них треба говорити. Всі, хто йде на війну, з війни не повертається. Ви далі носите тактичний одяг, ви знаєте назви всіх підрозділів, які зараз перебувають на фронті, їхню ділянку, що в них відбувається, комунікуєте з військовими. А коли ви приходите до друзів, із якими спілкувалися до війни, вам немає про що говорити. Ви втрачаєте себе.

А ким ви будете після того, як завершиться війна? Ви вже пройшли пекло на землі, що далі?»

— Марʼяне, а сам ти що будеш робити після нашої перемоги? Поїдеш шукати нову війну? — запитує Дмитро Тузов, модератор тренінгу, український журналіст, ведучий «Радіо НВ».

— Спочатку десь закритись, виспатись, зустрітися з рідними. А там далі… побачимо.