Перше і головне, що ми зрозуміли – свою окремішність від росіян. Те саме класичне протиставлення «ми – вони». Ми почали відчувати потребу формування, розвитку та збереження української національної ідентичності, як вирішальної складової національної стійкості у нашому швидкоплинному світі, де культури і традиції постійно розвиваються, а також де, на величезне здивування і на превеликий жаль, можливі війни на знищення однієї нації іншою.

Україна дуже довго складалася ніби з окремих харчових інгредієнтів до борщу, які існували самі по собі. Але війна сприяла тому, що вода закипіла і інгредієнти почали взаємодіяти і перетворюватися в одне ціле.

Ці інгредієнти – умовні типи ідентичностей, що наявні в сучасному українському суспільстві. Зокрема, пострадянська ідентичність представлена тими, кому сьогодні за 50 (хоча і не обов’язково). Ці люди продовжують перебувати в полоні ілюзії «як нам було добре в СРСР».

Антиукраїнська (більшою мірою – проросійська (в одиничних випадках проугорська тощо) ідентичність, представлена людьми, які відмовляють Україні в праві на існування, вважають її штучним утворенням, яке повинно розпастися на користь держав-сусідів.

Українська етнічна або інтегрально-націоналістична ідентичність, звернена у минуле.

Відносно нова проєвропейська ідентичність, у якій домінують економічні чинники.

Представлена у нас і аідентичність. Відсутність ідентичності. Люди світу, які вважають себе вільними від ідентичності.

Ну і остання, українська національна (громадянська) ідентичність, для представників якої етнічна приналежність не є перепоною для ідентифікації себе українцями.

З одного боку, ідентичність охоплює спільну історію, мову, звичаї, цінності та традиції, які визначають спільноту. Це нематеріальна складова, яка пов’язує нас разом, виховуючи почуття приналежності, гордості та єдності. З іншої, як писав видатний іспанський філософ Ортега-і-Гасет: «Просто так собі люди гуртом не живуть, такий зв’язок a priori існує тільки в родині. Спільноти, що входять до держави живуть разом задля чогось: це спільність намірів, прагнень, великого пожитку. Гуртом живуть не для того, аби бути вкупі, а щоб робити щось укупі».

Покладаючи цю думку на національний ґрунт можемо зацитувати несправедливо забутого сьогодні вітчизняного науковця Івана Лисяка-Рудницького: «Нація проявляється не вишивками, «малоросійським борщем» і т.п., а окремою політикою й окремою високою культурною творчістю».

Ми не збираємося заглиблюватися в теоретичні дискусії стосовно самого поняття ідентичності, що тривають зараз між примордіалістами, конструктивістами та інструменталістами. Хочемо висловитись як практики, адже більшість нашого часу протягом останніх десяти років була присвячена розбудові етнопарку «Ладомирія» на українських землях Історичної (Великої) Волині.

Ми свідомо обмежились у своїй діяльності лише однією з українських етнографічних земель. Це не регіоналізм і не хуторянство. Це насамперед історичний досвід.

Холодний Яр успішно опирався більшовицькій Росії лише на своїй власній території, і не вийшов за її межі. Те ж саме було і з анархістським рухом Махно. Так само обмежилася певним географічним ареалом і діяльність УПА. А якби у ті переломні історичні періоди кожна українська територія могла чинити спротив агресору, спираючись при цьому на власні місцеві ресурси, але на українську ідентичність чи не з’явився б у нас шанс на перемогу тоді?

Протягом десяти років ми методично відроджуємо народні ремесла, традиції і культуру, повертаємо із небуття звичаї і обряди, сприяли написанню масштабної історії краю. У Ладомирії ретельно продуманий досвід занурення, який дозволяє відвідувачам заглибитися в багатий гобелен української історії. Етнопарк демонструє традиційну українську архітектуру, фольклор, музику, танці, ремесла та кулінарні шедеври, відкриваючи двері до яскравої та різноманітної культури України.

І при цьому не існує українських звичаїв, пісень, обрядів й історії інакше ніж у їх територіальному вимірі. Але у наших відвідувачів не виникає навіть думки про протиставлення Волині та України. Навпаки. Волинь це і є Україна. Так само як є Україною Галичина, Крим, Поділля, Сіверщина, Слобожанщина тощо. Як написано на фресці «Апофеоз Вашингтона» у ротонді Капітолію США «E Pluribus Unum» («З багатьох – єдине»). Використання нашого різноманіття це наріжний камінь ідентичності та основа національної стійкості.

Важливим також є розуміння того, що ми повинні відійти від розуміння формування національної ідентичності як процесу лише історичної тяглості: від умовних трипільців до сучасних українців. Цей підхід активно використовувався у минулому і був актуальним ще скажімо у ХІХ столітті. Але сучасна методологія історичної науки дивиться на історичний процес дещо по-іншому. Питання не у тому, що ми маємо право на захист від зовнішньої агресії, тому що населяємо цю територію ще від трипільців і маємо на неї право.

Обґрунтуванням нашого спротиву є те, що ми зараз проживаємо на цій території і сучасна України увібрала в себе різні культурні, соціальні та інші традиції попередників, які власне роблять сьогодні Україну Україною. І у нас є право і обов’язок захищати такий національний спосіб існування у сучасності. А також у нас є плани на майбутнє, які можемо втілити тільки ми, тому що наш досвід і складові, що становлять українську культуру, є унікальними.

При такому підході національні меншини, їх культура, традиції та спосіб життя вплинули на формування сучасної України так само як і спосіб життя, культура та традиції титульної нації. І ці меншини мають таке ж право називатися українцями як і усі інші громадяни сучасної України.

Ми маємо досвід щорічного проведення Дня традиційного костюма. За нашим задумом таке свято повинно показувати найрізноманітніший одяг минулого, який був поширений на території України. Окрім традиційного селянського (складовою частиною якого є відома вже вишиванка), свято повинно представляти і вбрання українських міщан (міський одяг), воїнів, купецтва та багато іншого. Крім того, понад 130 етнічних груп, які населяють територію України протягом багатьох століть, також мали свої традиційні етнічні костюми. Все це є нашою спільною історією і може бути об’єктом нашого вивчення, відтворення та популяризації.

Ще одна частина плану розбудови Ладомирії – це інновації. Однак його втілення було призупинене через російське вторгнення. Але ми впевнені, що це лише тимчасова зупинка. А в планах у нас реновація території, перетворення старого радянського підприємства на сучасний культурний простір, використання сучасних інноваційних технологій та матеріалів, створення технопарку. Ми ж пам’ятаємо, що ідентичність це не тільки про минуле. Минуле це ґрунт на якому базується сучасне та виростає майбутнє.

Підсумовуючи. Українську ідентичність ми розглядаємо як складне багатовимірне поєднання минулого, сучасного і майбутнього. Наша українська ідентичність є унікальною. Прийнявши її, ми зможемо не тільки перемогти ворога, а й розбудувати нашу державу для сучасників та для майбутніх поколінь.

При такому підході, національна стійкість – це здатність нації адаптуватися, протистояти викликам і відновлюватися після невдач. Ці два поняття – стійкість і ідентичність – нерозривно пов’язані між собою, і, плекаючи та захищаючи нашу ідентичність, ми зміцнюємо нашу колективну силу, стійкість та здатність дивитися в майбутнє.