’’Я навчився бути щасливим’’. Історія начштабу батальйону ‘’Ахіллес’’ на позивний ‘’Джин’’

На початку квітня 2024 року батальйон ударних безпілотних авіаційних комплексів "Ахіллес" встановив власний рекорд. За добу під Часовим Яром знищили десять одиниць техніки противника: бойових машин десанту, бойових машин піхоти і багі з піхотинцями. Виведених з ладу броньованих машин росіян – майже вдвічі більше.

Бій тривав весь світловий день. Під час полювання на ворожу техніку був один невидимий його учасник, якому належав голос за кадром. Він перетворював роботу десятків пілотів, штурманів, інженерів боєкомплектів та дзижчання моторів БПЛА на єдину мелодію.

Голос належав начальнику штабу батальйону, 49-річному лейтенанту Рустаму Нургудіну на псевдо "Джин", який того дня був оперативним черговим.

Одна з характеристик Джина, яку дав його побратим, лейтенант Олесь Маляревич (позивний Одіссей), звучить так: "Джин дуже спокійна людина, яка вирішує задачі будь-якого рівня складності, не підвищуючи голос".

Але в той день Джин кричав.

Гра інтуїції

Джин дійсно справляє враження спокійної і водночас дещо загадкової людини: колючий погляд, охайна борідка, східний тип обличчя. Кінематографічний образ джина доповнює козацька сережка. Якби не військова форма, було б важко вгадати його професію чи соціальний статус. Відчувається, що при нагоді він може бути різкий.

"Керування боєм – особлива роль, – пояснює він. – Здається, наче летять і влучають у ціль твої власні руки. Я віддаю команди. Якщо в цей момент мене перепитують або щось коментують, я даю зрозуміти, що не треба цього робити: кричу так, що стіни трусяться".

Згадуючи квітневий бій і свій стан, Джин дістає сигарети і продовжує: "Це творчий процес, в якому ти повинен повністю розчинитися. Знаходишся одразу скрізь, пам’ятаєш все. Підсвідомість видає рішення: включається інтуїція, передбачення. Буває кричиш комусь: повертай! Якби мене в той момент запитали, чого треба повертати, я б не знайшов відповіді. Але я точно знав, що треба повертати".

Коли той бій закінчився, Джин повернув голову назад і побачив натовп глядачів – колег, що спостерігали за дійством.

Джин не вважає цей успіх особистою заслугою.

"Вирішальну роль зіграли кілька випадковостей: присутність досвідченого розрахунку FPV на бойовій позиції та достатня кількість боєкомплектів. Була навіть така цікава деталь: вже в сутінках Дарвін (21-річний пілот FPV – УП) намагався наздогнати беху противника, але практично загубив ціль в темряві. І в цей момент з бехи дали по дрону автоматну чергу, тим самим ворог видав себе".

Свою розповідь про бій він завершує філософські: "Випадковостями треба керувати. Їх потрібно використовувати, аналізувати і робити так, щоб наступного разу тобі пощастило не випадково".

За плечима Джина сотні успішних боїв в якості "повелителя дронів". Два роки досвіду розвідника-кулеметника, коригувальника, командира взводу розвідки. У нього кілька бойових нагород, найвища з них – орден Богдана Хмельницького третього ступеню.

І величезний цивільний бекграунд. 25 років менеджерського стажу та інженерна освіта. А ще вміння керувати літаком та грати джаз на гітарі. Під час розмови Джин часто цитує філософів і раптом з’ясовується, що він прочитав безліч книжок з філософії: твори Платона, Арістотеля, Лейбніца та Шпенглера.

То хто він у цивільному житті? Правильна відповідь: IT-підприємець.

Кар’єра менеджера

Армія супроводжувала айтішника Рустама Нургудіна все життя. Його батько був військовим. А сам він після школи вступив до Київського вищого військового інженерного училища зв’язку.

"Чи допомагає мені зараз щось з тих знань? – перепитує Джин і посміхається. – Зараз мені все допомагає. Але якщо говорити серйозно, то які автоматизовані системи управління військами могли бути у 1992 році? Я там провчився лише два курси. Звик до команд "рівняйсь-струнко" і навчився швидко рити ростовий окоп. Ось це, напевно, і знадобилося".

За воротами військового училища вирували 1990-ті, в які майбутній айтішник пірнув, як плавець у воду. Якийсь час працював у будівельній бригаді, що асфальтувала дороги. Кілька місяців числився у якомусь науково-дослідному інституті. Потім впроваджував автоматизовані системи управління у Фонді страхування від нещасних випадків на виробництві.

Пробував себе у різних комерційних структурах в різних ролях: охоронець, начальник охорони, менеджер. Розвозив по колишніх колгоспах паливо в обмін на врожай, займався металопластиковими вікнами та "вирішував питання боргів".

Бувало, що заробляв космічні по мірках 90-х гроші, бувало – втрачав все. Паралельно вступив до київського політеху на найпрестижніший факультет – інформатики та обчислювальної техніки. Навчався заочно. Диплом отримав у 2002 році. Ця освіта і визначила його бізнес-кар’єру.

Разом з друзями-програмістами почав розвивати IT-компанію.

"Всю мою подальшу професійну діяльність, аж до початку повномасштабного вторгнення, можна описати трьома словами: бізнес, бізнес і ще раз бізнес", – підсумовує двадцятилітній відрізок свого життя Рустам Нургудін.

"Мені завжди вдавалося робити те, що я хочу, – продовжує він. – Це стосується і роботи, і особистого життя. Одружився пізно, дитину народили пізно, але саме в той момент, коли я того хотів. У мене щаслива сім’я. Звичайно, з дитиною виникають складнощі: дочка то не хоче вчитися, то бунтує, але мені це все, за великим рахунком, подобається!".

Тягар царя Соломона

До 40 років у топ-менеджера IT-компанії Softheme було все, про що може мріяти представник вищого прошарку середнього класу десь на Заході: сім’я, нерухомість, певний рівень добробуту і – найголовніше – з’явився вільний час.

"Я собі багато "галочок" поставив: басейни, походи, лижі, джаз в Лондоні, тусовки в Сан-Франциско, мішленівські ресторани, дорогі напої... Ви думаєте це цікаво? Ні, безкінечне отримання задоволень від задоволень – це нудно. Справжнє задоволення дає те, що потребує якоїсь жертви, зусиль. Наприклад, ти два роки тренуєшся, щоб пробігти марафон, і зрештою досягаєш мети, ось тоді буде справжнє задоволення".

У 39 років Рустам Нургудін вирішив щороку оволодівати новим знанням. Почав грати на гітарі і "догрався" до легких джазових імпровізацій. В 41 зайнявся боксом. З гордістю згадує про одне з практичних досягнень – вміння керувати літаком.

Кілька років занурювався в філософію. "Коли їхав у машині або вигулював собаку – у мене німецька вівчарка, слухав лекції про того чи іншого філософа. А потім купував книжку і читав якусь визначну його працю. Поки читаєш, приходять власні думки, які занотовуєш".

На питання, з якими авторами вдалося ознайомитися, перелічує десятки імен. Серед них давньогрецькі філософи, отці церкви і мислителі Нового часу. Окремо зупиняється на праці Рене Декарта "Міркування про метод". Тут треба сказати, що це дуже важкий гносеологічний трактат, крізь який здатен продертися не кожен спеціаліст. Рустам прочитав його кілька разів.

Що могли дати сучасному айтішніку роздуми 400-літньої давнини? Відповідь коротка: "Я переконався в існуванні Бога". Ця фраза супроводжується дещо колючим поглядом, у якому читається: "Ви мене навряд чи зрозумієте, давайте поговоримо про інше".

Коли Нургудін згадує події останніх десяти років, вони складаються у картину, яка по-різному виглядає здалеку і зблизька. Здалеку – образ повністю задоволеної життям людини. Але якщо придивитися, то трапляються фрази, що вибиваються з загального ряду: "Отримання задоволень від задоволень – це нудно".

Або про роботу: "Після 2014 року працювати було вже трохи нуднувато. Мене постійно дратували молоді айтішники, які у свої 20-ть з чимось років отримували зарплату в кілька тисяч доларів і постійно скаржилися на погані умови праці, на вигорання, а завалені проєкти пояснювали депресією...".

Розповідь офіцера про довоєнне життя подекуди нагадує старозавітний текст, де цар Соломон перелічує свої земні труди, знання, багатства, задоволення, веселощі і наприкінці вірша констатує: "Усе – суєта і томління духу".

Джин дістає чергову сигарету і в черговий раз повертається до 2014-го.

"Того року я не пішов воювати і, чесно кажучи, мучився з цього приводу. Насправді, я сходив у військкомат, зареєструвався, мені сказали, що передзвонять. Через якийсь час передзвонили, перепитали чи не є я механіком-водієм БМП, ще про якісь спеціальності питали, під які я не підпадав. У мене тоді дружина була вагітна... Але це все відмазки, насправді я перелякався".

Робить довгу затяжку, продовжує: "Коли назад озираюсь, здається, що прожив кілька життів".

На питання, чи можна вважати події після 24 лютого 2022 року новим життям, відповідає: "Не зовсім. Це ще було не нове життя, а закінчення старого. У моєму випадку чергове народження сталося пізніше. Мені треба було перетнути водорозділ страху, перебоятися. Це вже сталося на Харківщині, під Базалієвкою...".

Бойова телепатія

У перший день великої війни Джин, який на той момент був ще просто Рустамом Нургудіним, зателефонував своєму другу Янгрру (нині головний сержант батальйону "Ахіллес"), який на той момент був просто Олексієм Павлійчуком.

"Ми разом займалися спортом, стрільбою, – згадує Джин. – Я розумів, що Олексій готувався до такого розвитку подій, тому спитав: "Льоха, ви ж там збираєтесь? Я з вами".

Далі була київська тероборона. Цей період військовий описує двома словами: "Почалась біганина". І додає: "Була романтика, був переляк, багато почуттів перемішалося... Але щоб почався відлік нового життя, треба було, як я казав, перебоятися".

У травні 2022 року 128-й батальон 112 бригади ТрО, в якому служив Джин, брав участь у битві за Харків, тримав позиції біля села Базаліївка Чугуївського району.

"Тоді було два особливо гарячих тижні… – згадує Джин. – В ситуації небезпеки я сконцентрований, а страшно мені стає або до, або після. Скажімо, вночі після бою. Пам’ятаю, я намагався заснути і весь час думав: мені сьогодні пощастило, але весь час так тривати не може, завтра точно вб’ють".

У "харківський період" у Джина з’явилися здібності, які він вважає телепатичними. Пояснює: "Завжди відчуваю, що ось-ось почнеться обстріл по моїй позиції. Всередині все наче стискається. Іноді за півгодини, іноді за 10 хвилин, іноді за 10 секунд. Просто всім тілом відчуваєш, що в тебе зараз щось прилетить".

Можливо, так працює звичайна інтуїція? Джин заперечує: "Ну от, наприклад, такий випадок. Це коли наші Новоселівське штурмували... Ми з Осою (Дмитро Васильченко, нині командир другої ударної роти батальйону "Ахіллес" – УП) їхали на позиції, машина застрягла в багнюці, ми її намагалися відкопати. Кругом все літає, вибухає, але ми спокійно працюємо. Раптом чуємо черговий вихід "граду" і – ляп-ляп обличчями в багнюку. І правильно зробили – цей вихід був саме по нам. Але ж звук, коли летить по нам або не по нам – однаковий!".

Відлік нового часу

"З думкою про можливість смерті треба було змиритися, – каже Джин. – Коли цей момент настав, почався відлік нового життя. До речі, в той момент командир назвав мене Джином, так з’явився позивний. "Джин, Джин, зроби диво, ти ж Джин!". А до того звали просто Рустам".

"Я тоді був розвідником-кулеметником, мене призначили старшим групи. В якийсь час основною нашою задачею було коригування артилерії. Раста літав на Мавіку... Це був наш перший пілот, який навчав інших. Раста загинув..." – Джин кілька секунд мовчить.

"Артилеристи спочатку скептично ставилися до нашого коригування. Але дозволили спробувати. Ми разом з ними спалили базу паливно-мастильних матеріалів, БТР, ну й справа пішла. З часом у нас виникла доволі велика група".

"Аякс – авіаконструктор, людина виважена і по-хорошому прискіплива. Спец – чоловік феноменальних здібностей, дуже надійний. Наймолодший – 19-річний Дарвін. Зараз він найкращий пілот FPV у ЗСУ. Поряд з нами працювали також представники Сил спеціальних операцій. Класні хлопці та дівчата. Ми працювали дуже ефективно. Про нас можна було знімати ігрове кіно".

Розповідь Джина прискорюється, він наче ще раз переживає дні, наповнені сенсом і драйвом.

Все тільки починається

Як змінився внутрішній світ Джина після чергового народження?

Відповідь довга і починається так: "Я навчився бути щасливим. Коли на позиції пауза, знайшов тінь, ліг, каску під голову поклав... По руці повзе жучок – краса! Або їдеш на машині, грає музика – чудово! Зупинився, купив прохолодний напій – взагалі кайф".

"Я навчився мовчати, чекати і нічого не робити. Раніше я нервував, коли доводилося стояти в черзі. Зараз не нервую. А ще, мені здається, навчився жити в режимі невизначеності. Я десь читав, що ця здатність відрізняє дорослого від дитини. Виходить, я подорослішав".

"В юності у мене були складні стосунки з батьками, особливо з татом. Вистачало армійських приколів на кшталт: "Чоботи треба чистити ввечері, щоб зранку одягати на свіжу голову".

"Зараз я розумію, що батько був єдиною людиною у моєму близькому оточенні, який був би здатен оцінити те, що я за два роки став начальником штабу батальйону. Він же був військовим, він би сказав:"Синку, ти реально крутий! Ця думка мене зараз тішить".

"Що я буду робити, коли закінчиться війна? Коли закінчиться війна, у моєму новому житті все тільки розпочнеться".

Дмитро Фіонік, для УП