"Шокуючі подробиці авіаційних катастроф 2024 року: чи справді це випадковість? Від таємничих обстрілів до небезпечних маневрів – дізнайтеся, як історія повторюється і які темні секрети хо...

Непростий, якщо не сказати гірше, 2024 рік завершився кількома авіаційними інцидентами зі жертвами. Якщо в ситуації з катастрофою в південнокорейському аеропорту Муан ми маємо справжній нещасний випадок – літак зіткнувся з птахами, пілоти не встигли випустити шасі, а за злітно-посадковою смугою стояла бетонна стіна, що погіршила наслідки жорсткої посадки до катастрофічних – то рейс №8243 авіакомпанії AZAL має зовсім іншу природу. І зовсім інший бекґраунд.

Для початку згадаємо, що подібні інциденти хоч і не є регулярними – росіяни не збивають пасажирські літаки інших країн щороку, – але вони притаманні країні-агресору. Йдеться не стільки про сам інцидент, скільки про те, що відбувається далі. Згадаємо один із найвідоміших інцидентів Холодної війни – збиття рейсу Korean Air 007 в районі острова Сахалін, яке сталося 1 вересня 1983 року.

Осінь 1983 року – це період погіршення як зовнішньої, так і внутрішньої ситуації в СРСР, що стало наслідком приходу на головну посаду в країні (тоді це був генеральний секретар ЦК КПРС) чекіста-кадебешника Юрія Андропова. Радянська ППО збила пасажирський літак, усвідомлюючи це, а потім почала вигадувати версію за версією – від «пролетів і зник із нашого повітряного простору» до «самі винні, нічого було цивільний літак відправляти на розвідувальне завдання».

Не було жодного визнання вини, жодного співчуття невинним жертвам. Ні, у Кремля тоді, як і зараз, завжди у всьому винні всі, крім них. Таку ж історію ми спостерігали й десять з половиною років тому, коли ЗРК «Бук» ЗС РФ збив малайзійський Boeing. Світ чув найнеймовірніші вигадки, аж до вигаданого російськими пропагандистами (і там же померлого) «іспанського диспетчера Карлоса».

Новий інцидент – з обстрілом азербайджанського Embraer 190 в районі Грозного, – і знову історія та сама. Невизнання своєї провини – йдеться не лише про обстріл, а й про відверто підле закриття всіх російських аеропортів у регіоні та заглушення систем GPS-навігації протягом усієї ділянки польоту від Грозного до казахстанського Актау. Росіяни можуть вигадувати які завгодно відмовки, але світ тепер не переконаєш у тому, що вони не робили все, аби втопити уражений їхньою ж ППО літак у Каспійському морі – і таким чином знищити наслідки атаки та свідків.

Більше того, коли Владімір Путін цинічно вибачався перед Ільхамом Алієвим за те, що «інцидент трапився в повітряному просторі Російської Федерації» (якби росіяни обстріляли літак не в небі над Грозним, а десь на кордоні, ще над азербайджанською землею – то навіть цих вибачень би ніхто не почув), його кишенькові пропагандисти почали атаку на президента Азербайджану.

Причому ця атака була не лише традиційно для росіян по-імперськи пихата і брудна – наприклад, ці люди пропонували помститися Азербайджану за те, що тамтешній лідер вимагає справедливості, тиском на азербайджанську діаспору в Росії. Кремлівські пропагандисти дійшли до того, що варто було б зайнятися роздмухуванням сепаратистських настроїв у цій південнокавказькій країні – зокрема, на півночі Азербайджану, серед лезгинів та інших дагестанських народів, і на півдні, де живе іранський народ талиші, корінний народ цієї держави.

До речі, талишський сепаратизм у південних районах Азербайджану не є новим виразом кремлівських пропагандистів. Ще 1990 року в Ленкорані, найбільшому місті азербайджанської частини історичного регіону Талиш, розпочалися відповідні рухи. Ці рухи, які – з часом ми отримуємо все більше свідчень і підтверджень від тих, хто раніше мовчав, – ймовірно, роздмухувалися саме Комітетом держбезпеки СРСР. У випадку з талишами це було б цілком логічно – Азербайджан тоді, на межі 80-90-х, був відверто антимосковськи налаштованим через Кривавий січень 1990-го, коли радянські війська влаштували в Баку справжнє знищення політичної опозиції, що фактично перетворилося на вбивства мирних жителів. 20 січня в Азербайджані, до речі, – офіційний День всенародної скорботи.

А 1993 року, під час Першої карабаської війни, у Ленкорані взагалі виникла так звана Талиш-Муганська автономна республіка. Розібратися з якою тодішній виконувач обов’язків президента країни Гейдар Алієв, який повернувся до Баку з Нахічевані буквально через три дні після появи цієї «автономії», зміг лише перекиданням значної частини військ з карабаського фронту. Фактично талишський сепаратизм став однією з причин поразки Азербайджану у війні за Карабах – наслідком чого став незалежний від Баку «Арцах», який на довгі десятиліття знищив перспективи примирення Азербайджану й Вірменії, а також зупинив розвиток Азербайджану, перед яким постійно стояв привид Карабаху.

І про це сину тодішнього глави держави Ільхаму, який зараз є президентом Азербайджану, варто пам’ятати. Не слід забувати, що ситуативне зближення з Росією на фоні успіхів у Нагірному Карабасі (яке призвело до охолодження турецько-азербайджанських відносин) аж ніяк не означає, що Кремль почне ставитися до свого південного сусіда нормально, по-людськи. Ні, якщо потрібно буде якимось чином замаскувати власний злочин – Росія залюбки створить чергову гарячу точку. Тим більше, Азербайджан, після вирішення карабаського питання, готовий до більшої інтеграції (зокрема, в нафтогазовій сфері) у західний світ та до вибуд