Ви не повірите, як одна сім'я змінила життя дитини з інвалідністю! Їхня історія про безумовну любов і неймовірні виклики, які перетворили страхи на щастя. Дізнайтеся, як вони знайшли спра...

Поява дитини в родині – це про безмежну любов і щастя, про ніжність і незабутні миті. Але це також означає виклики, іноді – труднощі та кризи, які дозволяють як дітям, так і батькам зростати, змінюватися та ставати ближчими один до одного. Саме батьки є тими, хто допомагає маленькій людині подолати складні етапи на шляху до дорослішання. Тисячі дітей позбавлені такого досвіду, серед них – чимало з інвалідністю.

Люди, готові прийняти в свою сім’ю дітей, позбавлених батьківської опіки або сиріт, повинні вказувати в анкетах всі свої побажання: вік дитини, стать, стан здоров’я. Часто кандидати на усиновлення або прийомні батьки побоюються брати дітей з інвалідністю. Це може радикально змінити звичний уклад життя родини, і деякі можуть виявитися не готовими до цього. Однак народження біологічних дітей також пов’язане з ризиком. Ніколи не можна бути впевненим, що все буде гаразд. Але в будь-якому випадку, ми приймаємо, коли справді любимо.

«Молилися до Бога, щоб він дав нам ту дитину, яку він хоче»

Історія цієї родини про всепроникну, приймаючу й безумовну любов, здатну зцілювати. Анастасія та Андрій – подружжя художників зі Стрия на Львівщині. Їй – 39, йому – 43. Роками мріяли про дитину, але біологічної не мали. Вони почали думати про прийняття дитини, яка чекає на родину.

«Ми познайомилися з Йолантою через сестер-салезіянок, які намагалися допомогти матері з дитиною, прихистивши обох. Але так сталося, що Йоля залишилася сама. Згодом сестри шукали для неї батьків, а ми шукали дитину. Так у нас з’явилася донечка», – розповідає Анастасія.

Тоді Йоланті було п’ять з половиною років. Зараз їй дев’ять, вона навчається у другому спеціалізованому класі однієї зі стрийських шкіл. Йоланта має інвалідність. Діагноз – вроджені вади роботи нервової системи, агенезія мозолистого тіла, мікроцефалія; вроджені вади ніжок – вивих стегна. Дитина народилася маленькою, довго не ходила, а через перебування в дитячих закладах її розвиток ще більше гальмувався. Ходити її навчив дідусь, навідуючись до неї.

Цікавлюся в Анастасії, що вони відчували, чи не боялися. У ситуації, коли дитині потрібен постійний догляд і допомога фахівців, злякатися було б цілком природно. Тоді виникають питання: чи впораємося? Яким стане наше життя? Чи зможе дитина прийняти нас як рідних?

«Мені, як жінці, мабуть, було трохи легше. Чоловік ретельніше обдумував ідею прийняття будь-якої дитини в родину. Звісно, побоювання були. Ми розуміли, що буде не так просто, як з дітьми, які не мають серйозних проблем зі здоров’ям. Але головне – знати, що є люди, до яких можна звернутися у важкі часи, і розуміти, що ти не сам у своїх проблемах. Знаєте, ми молилися й просили в Бога, щоб він дав нам ту дитину, яку він хоче. Тобто ми були готові прийняти її, якщо відчуємо, що вона – наша. Це сталося з Йолантою – ми відчули, що це наша рідна донечка, і що все буде добре, незважаючи на всі діагнози, труднощі й випробування», – згадує Анастасія.

Коли дитина потрапила в нову родину, вона була в тяжкому стані. Від народження їй було потрібно більше уваги й турботи, ніж звичайним немовлятам, але біологічна мама не могла цього забезпечити. Потім вона залишила дитину. Дівчинка пережила сильний стрес, що також погіршило її здоров’я.

Везти дитину до нового дому не поспішали. Важливо було зробити плавний перехід. Спочатку Анастасія та Андрій приїжджали до сестер-салезіянок, залишалися на ніч. Гралися з Йолантою, спілкувалися, коли були далеко. Дівчинка росла в замкнутому середовищі, тому її готували до того, що життя з якогось моменту стане інакшим – наповненим. Сестри за пів року зробили максимум, щоб хоч трохи допомогти дитині оговтатися.

«До нас маленька приїхала після операції на ніжці, весь догляд припав на сестер. Реабілітація відбувалася повільно, спочатку дитина мусила бути в залізних стремінцях. Коли їх зняли, то Йолі було важко ходити самостійно. Звикнути до нового місця їй було також непросто. Спочатку було складно вийти на вулицю, де постійний рух і шум. Шукали затишні вулички. Згодом Йоланта адаптувалася, розслабилася й почала почуватися більш впевнено. Окрім того, були різні порушення, пов’язані з автоагресією. Чесно скажу, до такого підготуватися неможливо. Ти ж не можеш до кінця уявити, що тебе чекає. Але ми працювали з фахівцями з “Кола сім’ї”, мали діагностичну зустріч з Олегом Романчуком – дитячим та підлітковим психіатром, лікарем-психотерапевтом; проходили інтенсиви (комплексні зустрічі-навчання з різними спеціалістами). Ми з чоловіком пройшли “Школу сім’ї” від “Кола сім’ї”, щоб знати, як діяти, які маємо ресурси, як зміцнити свої сили», – ділиться Анастасія.

Потім сталося повномасштабне вторгнення Росії. До постійної небезпеки й тривоги додалося погіршення стану Йоланти.

«Потрібна була ще одна термінова операція, після якої виникли ускладнення. Дитина не могла стати на ногу, а лікарі не могли зрозуміти, в чому причина. Реабілітація не давала жодних результатів. Було багато викликів і багато роботи. Йоланта не могла ходити», – згадує жінка.

Анастасія та чоловік звернулися до реабілітаційного центру в Модричах. Жодної державної підтримки не було, доводилося звертатися до приватних центрів, які могли б працювати з дитиною. Йоланта була тимчасово влаштована в родині – на позбавлення її