Ілько Лемко: Життя єврейської громади стародавнього Львова

У XVI-XVII століттях серед усіх міст Речі Посполитої лише королівська столиця Краків мала більше євреїв, ніж Львів, хоча Люблін також міг конкурувати з Львовом в цьому аспекті. Євреї називали Львів "Матір'ю Ізраїлю", тут можна було знайти легкий хліб, сюди прибували вигнанці з Європи, тут шукали щастя євреї з Туреччини та Валахії. Проте історія двох львівських громад свідчить про те, що вислів "найсолідарніша у світі нація" дещо перебільшений. Очевидно, євреї з різних країн набули стійких політичних, ментальних та економічних рис, що ускладнювало їхню консолідацію у Львові в традиційному сенсі цього слова.

Після запрошення євреїв з Центральної Європи польським королем Казимиром III у 1349 році, відзначалася неприязнь до давніх львівських євреїв, які здебільшого походили з Візантії і оселилися на Краківському передмісті принаймні на століття раніше. Ця ворожнеча між представниками обох єврейських громад продовжувалася в наступних століттях.

Багатші єврейські родини намагалися будь-якою ціною переїхати з Краківського передмістя до міста, оскільки тут було безпечніше, більше торговельних прав та самоврядування. Влаштувавшись у місті, вони швидко інтегрувалися в міське середовище і забували про своє передмістя. До кінця XVI століття дві львівські громади настільки відокремилися одна від одної, що кожна з них мала своїх рабинів і духовні суди. Лише в умовах смертельної небезпеки, під час облог міста козаками, татарами та турками, мешканці передміського гетто завжди знаходили притулок серед своїх побратимів у мурах.

Львівські євреї також стикалися з проблемами через своїх побратимів, які прибули з країн Європи та Азії в пізніші часи. Після вигнання сефардів з Іспанії в середині XVI століття, багаті єврейські купці емігрували до Італії та Туреччини, а згодом, завдяки традиційній політиці Речі Посполитої з прихисту євреїв-вигнанців, частина з них опинилася у Львові. Відмінності між "франками", як їх називали львів'яни (представниками сефардійської культури), і ашкеназами (євреями, які здебільшого походили з Німеччини) були вражаючими.

Іспанські євреї, які були набагато культурнішими, відрізнялися від польсько-руських євреїв у всьому: від зовнішнього вигляду до мови, звичаїв і навіть релігійних ритуалів. Їхні потужні торговельні плани явно не подобалися місцевим львівським євреям. У 1587 році посланець впливового турецького міністра, вигнанця з Іспанії, дона Йосифа Насі, Абрагам Моссо, пише зі Львова своєму братові про львівських євреїв: "Усі ті, кого ми раніше вважали друзями, тепер стали нашими ворогами, які були б раді не лише пограбувати нас, але й знищити".

Там, де серед італійської громади міста знайомилися та радо віталися своїми одноплемінниками Бандінеллі, Массарі, Вевеллі, Дуччі, і де серед української громади добре уживалися фактично чужинці, але одновірці греки Корнякти, Катакалли, Алвізії та Лангіші, серед львівських євреїв не знайшлося місця для братів по нації і вірі. Більш цивілізовані сефарди, не витримавши конкуренції з місцевими євреями, залишали Львів, і вже на початку XVII століття ми не зустрічаємо їх у судових актах, а на львівському кіркуті (єврейському цвинтарі) залишилося лише дві епітафії сефардів, які "втекли з іспанської неволі".

Різниця між міськими і передміськими євреями та їхній особливий локальний патріотизм були такими значними, що навіть на початку XX століття, коли вже понад сто років не було мурів, і в 1867 році була скасована заборона на проживання поза межами єврейської дільниці, єврей з Краківського передмістя за все своє життя жодного разу не відвідав місто. Передміський єврей, маючи свої синагоги, ритуальні лазні, торгові точки тощо, не відчував потреби ходити до міста, і навпаки. Міський єврей дивився на передміського з презирством, і навпаки, при цьому передміські євреї вважали міських за дурнів, а міські – передміських за неохайних. Контакт між євреями міста і передмістя спостерігався лише в середовищі найнижчих верств ортодоксального населення, шлюби між представниками обох громад були надзвичайно рідкісними. Враховуючи такі обставини, які зберігалися до початку XX століття, історик Маєр Балабан висловлює припущення, наскільки потужнішим мав бути цей антагонізм три століття тому.

Єврейський внутрішній антагонізм найгостріше виявився у Львові під час СРСР. Радянська влада, якій приписували проєврейські симпатії, відразу ж заборонила діяльність усіх єврейських організацій, і тут фактично зупинилося все єврейське культурне та релігійне життя. Євреї-енкаведисти з деспотичної атеїстичної азійської країни, звичайно ж, вважали своїми ворогами євреїв, вихідців з європейського культурного простору, для яких віра в Бога та загальнолюдські цінності були основоположними принципами. Радянська влада репресувала та вислала на Схід тисячі львівських євреїв.

Цікаво, що вже в незалежній Україні на початку 2000-х років ті небагато львівських, так званих "польських євреїв", яким тоді було під дев’яносто років, охоче відвідували Польське культурне товариство, в той час як у Львові вже існували відроджені євреями пострадянського простору потужні культурні товариства. Цей факт "польські євреї" пояснювали тим, що не мають особливих симпатій до радянських євреїв і віддають перевагу залишатися політичними поляками.

***

До кінця XVI століття стосунки між двома єврейськими громадами Львова та міською владою були досить мирними. У