Ілько Лемко: Мовна деукраїнізація на третій рік великої війни.

Мабуть, єдина тема, яка завжди залишатиметься актуальною та цікавою в Україні на протязі наступних років, десятиліть або навіть століть, це українська мова. Наприкінці цього року мовний омбудсмен Тарас Кремінь б’є на сполох, зазначаючи, що у 2024 році бажана українізація чомусь серйозно забуксувала, зокрема, частка учнів, які вважають українську мову рідною, скоротилася на 17%. У звіті омбудсмена не уточнюється, чи йдеться лише про учнів загальноосвітніх закладів, чи про всіх учнів, включаючи професійно-технічні. Проте, навіть якщо взяти до уваги лише учнів середніх шкіл, яких в Україні близько 4 мільйонів, то це означає, що за рік 680 тисяч (!) молодих україномовних українців перейшли в табір російськомовних.

Ситуація виглядає неймовірно дивно, адже всім зрозуміло, що якщо україномовна людина раптом стає російськомовною, це виглядає абсурдно. Натомість існує зворотний процес: російськомовні можуть стати україномовними, хоч це і трапляється рідко. Але протилежний варіант взагалі неможливий. Отже, висновок напрошується: ці 17% хлопців і дівчат ніколи не були справжніми україномовними, їм просто здавалося, що українська мова для них рідна. Вплив російськомовного середовища, глузування, насмішки та потужний вплив соціальних мереж, де переважає спілкування «на нормальному чіловічому», призвели до того, що ці 680 тисяч новоявлених україномовних виявилися нестійкими у своїй новій ідентичності. До 17% учнів Кремінь також додає 11% батьків і 8% вчителів, які не витримали випробування українізацією.

Відступ від українізації «на круги своя» чудово ілюструється євангельською притчею про сіяча. Христос пояснює, що зерна, посіяні у кам’янистий ґрунт, не можуть зійти, бо: «Інші люди, як зерна, що впали у кам’янистий ґрунт: коли вони чують Слово, то одразу й з радістю сприймають його. Але вони не мають міцного коріння, і їх вистачає ненадовго. Коли починаються гоніння чи переслідування через Слово, вони швидко зрікаються своєї віри». (Матвія, 13:20-22) Ті, хто стикався з реальними випадками мовної українізації, тобто щирим бажанням вивчити українську та використовувати її в побуті російськомовних регіонах, знають, що це дійсно вимагає неабиякої сміливості, якщо не мужності, не кажучи вже про те, що за українське Слово на окупованих територіях просто вбивають…

Одна моя знайома розповіла, що її сина жорстоко побили кацапські відморозки в українському Криму на фестивалі Казантип лише за те, що він звернувся до них українською. Такі приклади можна наводити безліч, зокрема, згадується випадок 2014 року під час Революції Гідності в Дніпрі, коли дівчина просто йшла вулицею та розмовляла з мамою по телефону українською, і на неї напав навіжений кацап (можливо, навіть етнічний українець), вибив з рук телефон і вдарив в обличчя…

Навіть сьогодні, під час цієї жахливої війни, російська мова продовжує домінувати на вулицях Одеси, Дніпра, Харкова, а також у Києві. Люди соромляться розмовляти українською, адже для малокультурних і недостатньо патріотичних людей українське Слово асоціюється з приниженням, недолугістю та сільською приналежністю. Проте так було майже завжди в нашій історії, і Львів у цьому плані не був винятком.

Адвокат і громадський діяч Євген Олесницький згадував: «Восени 1878 року Львів представився мені майже чисто польським містом... Мова всюди польська – в магазинах, рестораціях, кав’ярнях, навіть русини спілкувалися польською. Велика то була відвага заговорити до кельнера або купця українською, і на такого всі зглядалися, як на щось надзвичайне. Те нечисленне українське населення, що було в місті, ховалося по закутках, а назовні його не було видно; найбільше українців було серед найнижчих робітничих верств, між домашньою службою та каменичними сторожами». Ця картина вже позаминулого століття до болю нагадує сучасні Харків, Дніпро, Одесу, Запоріжжя, і навіть Київ.

«Велика то відвага – заговорити українською…» Ось чому сотні тисяч (!) учнів, їхніх батьків і вчителів не україномовних регіонів України на третьому році великої війни, як свідчить опитування, оприлюднене мовним омбудсменом, виявилися нестійкими у новонаверненій вірі українського Слова.

Згідно з тим же останнім дослідженням Тараса Кременя, лише 37% учнів спілкуються з друзями українською, а вдома – 39%, тоді як дослідження ГО «Спільномова» показало, що в середньому у Києві лише 15% дошкільнят, які йдуть до першого класу, достатньо володіють українською. Серед тих 85%, які володіють українською недостатньо, 20% взагалі нею не володіють. Замислімося над цими просто розпачливими цифрами – і це всього лише Київ!

Дослідження соціологічної групи «Рейтинг» свідчать, що на півдні України 32% населення україномовні, 16% російськомовні та 51% білінгви, тобто ті, хто розмовляє і українською, і російською, а на сході 24% україномовні, 22% російськомовні і 52% білінгви. Очевидно, більшість людей усвідомлюють, що так звані білінгви в Україні – це евфемізм для російської мови. Не будемо тішити себе ілюзіями – і українською, і російською – в російськомовних регіонах це означає російською.

Видатний дослідник української мови Ярослав Радевич-Винницький слушно зауважує: «Що ж до теорії «двох рідних мов», то друга «рідна» мова – це явище настільки ж природне, як друга голова у чорнобильських телят-мутантів. Про дві рідні мови можна говорити лише стос