Без американських грантів: виклик, проблема та можливості для розвитку.

На початку ХХ століття невелика група українських діячів у Києві вирішила заснувати першу українську щоденну газету – «Рада». В умовах Російської імперії потреба в такому виданні була очевидною, адже воно допомагало б поширювати українську мову та свідомість серед переважно національно інертної частини українського населення. Проєкт «Ради» зіткнувся з численними труднощами. І не всі з них були викликані російським самодержавством, хоча загроза закриття, штрафи, конфіскації та судові позови були звичними для редакції.

Джерелом труднощів були й самі українці. Частина національно свідомих діячів не сприйняла ліберально-демократичну «Раду» через свої соціалістичні погляди. Деякі письменники і публіцисти ображалися на газету за те, що вона наважилася публікувати критику їхньої творчості. Проте найбільшою загрозою стали фінансові проблеми. Передплатників було надто мало (лише 2-3 тисячі на всю Російську імперію з десятками мільйонів українців), і кошти з передплати не покривали й половини річного бюджету «Ради». Вона могла стати черговою невдалою спробою серед багатьох у тодішньому українському житті, якби не постать видавця.

Євген Чикаленко, будучи заможним землевласником, направив всі свої фінансові та людські ресурси на підтримку української справи. Він, за своїм уже відомим висловом, любив Україну «до глибини кишені», тоді як більшість з люблячих її словом не була готова перетворити свої слова на фінансову підтримку. Рік за роком занурюючись у борги заради продовження видання «Ради» через політику Росії та пасивність українців, Чикаленко, безумовно, не відмовився б від щедрого гранту, який забезпечив би бодай якусь стабільність для такої важливої для українства ініціативи.

У 2025 році новообраний президент США Дональд Трамп призупинив на 90 днів державне фінансування проєктів, що фінансуються Агентством США з міжнародного розвитку (USAID). Мета цього кроку – провести аудит, що має визначити доцільність використання коштів американських платників податків. Програми USAID охоплюють безліч країн, а Україна в рамках цієї ініціативи лише з початку повномасштабного вторгнення отримала більше 37 млрд доларів фінансової підтримки за різними напрямами.

Такі дії американського президента викликали полярні реакції серед українців. Дехто підтримує це рішення, вважаючи залежність багатьох, особливо громадських, ініціатив від грантової підтримки шкідливою, навіть такою, що працює в інтересах грантодавців більше, ніж в інтересах України. Інші радіють, що тепер зменшиться просування так званої «повісточки», що намагається просувати гендерні теми та різноманітну толерантність навіть там, де це виглядає явно недоречним. Є й інші мотиви – як обґрунтовані, так і абсурдні.

З іншого боку, важко не погодитися з тими, хто підкреслює важливість американських коштів не лише для сумнівних проєктів, але й для критично важливих. Відновлення пошкодженої інфраструктури, допомога внутрішньо переміщеним особам, значні витрати на освіту та медицину – це лише кілька пунктів з довгого списку сфер, де без USAID виникне негайний дефіцит і загроза зупинки необхідних проєктів.

На жаль, знову ж таки домінує чорно-білий підхід – або дуже добре, або дуже погано. Перша опція: Трамп бореться з поширенням гендерних псевдонаукових теорій – ура йому! І байдуже, що його дії загрожують іншим, дійсно важливим для українців ініціативам. І взагалі – так їм, тим грантожерам і соросятам. На іншому полюсі розуміння реальних проблем призупинення американської фінансової підтримки рідко йде поруч із визнанням того, що певна частина цих коштів справді йшла на не надто важливі речі, що може викликати невдоволення в самих США. А деякі грантові проєкти справді неодноразово створювали враження старанного виконання конкретного порядку денного. Згадується, як, наприклад, «Телебачення Торонто» стабільно демонізувало не лише Трампа, але й Бориса Джонсона, називаючи його «українським Ляшком» та кепкуючи з його зачіски – дуже гідна поведінка для борців проти дискримінації. Але ж події після 24 лютого 2022 року показали, хто такий містер Джонсон. А вибачень від грантових креативників «Телебачення Торонто» так і не було. Про «ліву» упередженість «Громадського» й говорити не варто.

У всьому цьому губляться кілька справді важливих питань. Як так сталося, що багато важливих інфраструктурних проєктів не можуть існувати без американських коштів? Чому від них залежить безліч дійсно класних культурних ініціатив? Чому вони є ключем до появи якісних українських фільмів? Чому видавництва часто залучають міжнародних партнерів для видання українською мовою світової класики або актуального нон-фікшну, тоді як держава не здатна на стабільну та продуману підтримку галузі книговидання? Чому коштів на Український інститут книги або Український культурний фонд у бюджеті завжди бракує, тоді як на непотрібний телемарафон виділяються значні суми? І перекласти все на війну не вдасться, адже і до 2022 року, і тим більше до 2014 року ситуація була не кращою, а часто навіть гіршою. Адже ще зовсім недавно українська книга (за винятком одиничних випадків) скромно ховалася в найтемніших куточках книгарень, заповнених російськомовною продукцією, а можливість подивитися фільм українською мовою в кінотеатрі звучала як мрія. Не можна вважати ці питання риторичними, адже в такому разі нічого не зміниться.

Пасивність української державної машини настільки звична, що змушує поставити інше запитання: чому багато ініціатив за роки грантової підтримки так і не змогли стати бодай самоокупними? Мова не про нішеві проєкти, де це навряд чи можливо. Але дивно, що такі масштабні структури, як «Громадське» чи «Українська правда», з їх медіаприсутністю та охопленням аудиторії не можуть нормально функціонувати без доларів американських платників податків. Хоча б 90 днів. Для таких випадків наступні три місяці – це шанс переосмисл