Ви не повірите, які жахливі тортури переживають українські військові в руках агресора! Ця жорстокість – не випадковість, а частина страшної державної політики. Дізнайтеся, як історія наси...

Однією з найбільш жахливих і трагічних аспектів нинішньої війни стали тортури, яким російські варвари в погонах піддають майже всіх бійців ЗСУ, що потрапляють у полон, а також часто викрадених в Україні цивільних. Як повідомив напередодні член незалежної міжнародної комісії з розслідування військових злочинів РФ в Україні Пабло де Ґрейфф, тортури українських військовополонених є частиною скоординованої державної політики Росії. Що стоїть за цією жорстокістю? Чому агресор обрав такий шлях?

Взагалі, коріння жорстокості російського режиму сягає глибоко в історію, в епоху таких кривавих тиранів, як Іван Грозний, Петро I та їм подібних. На прикладах цих нелюдів у Росії десятиліттями виховували дітей, і ними й досі захоплюються. Пізніше, в роки сталінізму, масові репресії та насильство стали невід'ємними інструментами політичної влади. Людей без провини могли заарештувати та відправити в табори, де садисти в погонах вчиняли жахливі акти насильства з метою отримання «зізнань». Це був не просто терор, а цілеспрямована політика знищення інакомислення та залякування всього суспільства.

Здавалося, що все це зникло з розпадом Радянського Союзу, але це не так. На короткий час жорстокі практики в колоніях і в'язницях вщухли, набули більш «миловидного» вигляду, а потім усе знову повернулося в рідне криваве «середньовіччя».

Важливим аспектом тут є те, що Путін, нинішній правитель Росії, – це продукт системи, яка виховувала людей у дусі тоталітаризму та насильства. У дитинстві та юності він жив у радянському Ленінграді, його виховали в жорстокій та суворій атмосфері пітерських підворіть, де завжди переважала сила, а людяність і м'якість сприймалися як зрада.

У житті Путіна важливу роль зіграв вступ на роботу в КДБ – людиноненависницьку спецслужбу, яка використовувала насильство та маніпуляції для захисту можновладців. Саме служба в політичній охороні сформувала погляди Путіна, його ставлення до життя та влади, яке пронизує всю його політику.

Варто також нагадати, що головний кремлівський злочинець прийшов до влади не через демократичні вибори. Його «обрання» на пост президента в 2000 році було наслідком рішення президента Єльцина, впливового ексфункціонера КПРС, який так і не позбувся своїх комуністичних звичок. Допустивши на президентській посаді численні зловживання, колишній партократ шукав наступника, щоб уникнути судового переслідування після відставки. І він знайшов його в особі «чекіста» на прізвисько «Моль». Це був далеко не справжній вибір народу. І Путін, безсумнівно, це розумів. Отримавши такий урок, він практично з перших кроків свого правління почав підривати демократичні інститути, встановлюючи жорсткий контроль над ЗМІ, правозахисними організаціями та політичною опозицією.

Одним з основних інструментів у цьому процесі стало насильство. Насильство як спосіб придушення опозиції, насильство як метод контролю, насильство як засіб усунення загрози. Саме насильство – разом із брехнею, звичайно – стало основою політичного життя в Росії часів Путіна. І воно просто не могло не стати основою агресивної зовнішньої політики країни.

Систематичне насильство всередині країни «найприроднішим» чином переросло в агресивну поведінку прихильників Путіна за її межами. Коли господар Кремля розв'язав повномасштабну війну проти України, насильство стало частиною загальної стратегії російської армії. Весь світ став свідком, як загарбники розстрілюють мирних людей, ґвалтують жінок, викрадають дітей... Вчиняючи такі злочини в чужій країні, російські силовики абсолютно втрачають контроль, коли їм у руки потрапляють українські військовослужбовці.

За даними Пабло де Ґрейффа, деякі з тортур, щодо яких згадана вище міжнародна комісія має докази, включали залякування затриманих, періодичні побиття, позбавлення сну, тривале перебування в оголеному вигляді. І, звісно, в цьому переліку є улюблені російськими силовиками удари електрострумом і сексуальне насильство... Судячи зі звітів правозахисників, Путін і Ко залучили до роботи у відродженому ГУЛАГу людей з ненормальною психікою та садистськими нахилами.

Чого прагнуть досягти кремлівські «стратеги»? Судячи з усього, вони вважають, що таким чином їм вдасться зламати волю українського народу і деморалізувати ЗСУ. Але вони, звичайно, помиляються: нічого, крім ненависті до окупантів, злочини путінських садистів в українців не викликають і викликати не можуть.

Загнавши Росію під міжнародні санкції, Путін і Ко прагнуть продемонструвати свою незалежність і непідконтрольність зовнішньому світу. Їм важливо показати, що їхній режим не боїться засуджень і готовий йти до кінця заради досягнення політичних цілей. А мета, на їхню думку, виправдовує засоби.

Жорстоке фізичне насильство диктатор Путін застосовує, як відомо, і проти внутрішньої опозиції. Щоб досягти «демократичної» легітимності. Але не менш важливо для нього, морально занепалого і майже звідусіль вигнаного, показати себе господарем ситуації і за межами країни. Насильство над полоненими українськими солдатами та мирними жителями – це не просто спосіб покарання, а й потужний інструмент психологічної війни. Її мета – створення образу ворога, якого можна знищувати будь-якими засобами.

Путін і Ко, стверджуючи, що борються з «фашизмом» і «нацизмом» в Україні, використовують методи, які насправді нагадують саме ці фашистські практики. При цьому вони виправдовують масове насильство та тортури у своїх пропагандистських висловлюваннях. Більше того, ця пропаганда знаходить відгук у частини російського суспільства, яке, будучи заблокованим від альтернативних джерел інформації, сприймає