пятница04 октября 2024
ord-02.com

Чому 125-ій ТРО довелося відійти від кордону на Харківщині – пояснює екскомбриг Артур Горбенко

02:33 23-07-2024

На тлі постійних загострень на східному фронті з початку 2024-го року з фокусу уваги суспільства вже практично зникли травневі події повторного наступу російської армії на Харківщину.

Тоді окупантам вдалося перейти державний кордон одразу на двох напрямках – села Липці й міста Вовчанськ – і розвинути свою атаку.

В перший тиждень травневого наступу росіян глибина їхнього просування доходила до 10 кілометрів. Нині, після контратак Сил оборони, вдалося посунути ворога на відстань 5–7 км від кордону.

Реклама:

Найпоширенішою версією подій, яку журналісти УП чули від військових на Харківщині в перші дні наступу, була така: один із підрозділів ТРО, найімовірніше – зі Львівщини, надто швидко відступив.

Непрямим підтвердженням цієї версії стало відкриття кримінального провадження проти командування підрозділів, які, за версією ДБР, "не організували належним чином оборону позицій на кордоні Харківської області та РФ, що призвело до втрати позицій, військової техніки та особового складу".

Судячи з судової ухвали, ключову роль у втраті позицій відводять якраз 125-ій львівській бригаді ТРО (нині – у складі Сухопутних військ). Усі інші підрозділи – 415-ий стрілецький батальйон 23-ої бригади, 172-ий стрілецький батальйон вінницької ТРО тощо – були в неї у підпорядкуванні.

Щоб з’ясувати, що саме сталося 10 травня на держкордоні на Харківщині, УП поговорила з колишнім командиром 125-ої бригади ТРО – генерал-лейтенантом Артуром Горбенком.

Саме він зранку того дня під спостереженням генерал-лейтенанта Юрія Содоля керував відбиттям російського наступу в напрямку Липців. Його бригада, точніше два батальйони з п’яти зайшли на Харківщину в травні 2023-го.

Горбенко, якому в лютому виповнилося 60, віддав армії все своє життя. Закінчив Київське Суворовське училище, Московське вище загальновійськове командне училище (вчився на пару курсів старше за нинішнього головкома Олександра Сирського) та Академію Збройних сил України.

Служив у Збройних силах, а також Державній прикордонній службі на високих посадах.

У 2002–2004 роках був командиром аеромобільної дивізії Південного оперативного командування, у 2004 – начальником Чопського прикордонного загону, в 2008–2014 – начальником Західного регіонального управління Держприкордонслужби.

У 2014 Горбенко поїхав служити в зону АТО, де пропрацював до жовтня того ж року, а згодом вийшов на пенсію. У 2019 почав викладати. З початком великої війни повернувся в армію та став комбригом новосформованої Львівської бригади ТРО.

125 бригада почала воювати в травні 2022-го й за ці понад два роки війни стала однією з найбільш досвідчених серед підрозділів ТРО.

В інтерв’ю УП Горбенко детально відтворює події 1015 травня, зокрема розповідає, в якому стані перебували чотири батальйони, які "зустрічали" росіян на кордоні, та що стало причиною того, що їм довелося відходити вглиб території.

Горбенко пояснює, де саме на Харківщині була "сіра зона" вздовж кордону й чи можна було там звести оборонні укріплення. А також ділиться своїми поглядами на подальше існування підрозділів Територіальної оборони.

Реклама:

Початок російського наступу, відсутність підтримки від 42-ої бригади, брак резервів

– Пане Артуре, почнімо з хронології, як розгортався повторний російський наступ на Харківщину. В публічній площині новини про прорив кордону в двох місцях з’явилися в обід 10 травня. Коли все насправді почалося і як це було?

– Активні дії з боку противника почалися близько 4 години ранку (10 травня – УП). Це було масоване вогневе ураження: артилерія, ракетні удари, авіація. Паралельно у росіян працювали потужні засоби РЕБу. Противник почав наступ практично по всій лінії зіткнення, яку обороняла наша бригада.

Чесно кажучи, я таке зустрічаю вперше: коли одночасно і на лівому, і на правому флангах почалися активні штурмові дії противника. Ми були готові до цього, у нас була попередня інформація.

– Ви сказали про наступ по всій лінії, на якій стояла ваша бригада – про які населені пункти йдеться?

– Це була смуга на півночі Харківщини, вздовж лінії державного кордону. Лівим флангом у нас було Трав’янське водосховище, правий проходив по річці Сіверський Донець. Ширина смуги була 44 кілометри (це величезна смуга для бригади – УП), якщо брати по передньому краю – це 54 км. У цій смузі перебували чотири батальйони.

На скриншоті мапи DeepState позначено краї смуги оборони 125-ої бригади – Трав’янське водосховище та річка Сіверський Донець. Вигляд мапи за день до наступу, 9 травня 2024

– Повністю укомплектованих?

– Ні. Два мої штатні батальйони (тобто 125-ої бригади ТРО – УП) за пару місяців до Харківщини вийшли з Кремінського напрямку, де були в боях на передньому краї.

Третій батальйон був стрілецьким, це 415-ий батальйон однієї з бригад, він зайшов після боїв у районі Бахмута, де був досить серйозно побитий противником.

І четвертим був 172-ий батальйон вінницької ТРО, який на той момент взагалі не воював, тобто не мав досвіду.

Укомплектованість вінницького батальйону була найбільшою – трохи більше 70%. Два моїх штатних були заповнені на 60%, а стрілецький 415-ий – взагалі на 50%.

При цьому штатна структура батальйонів ТРО така, що тяжкого озброєння в них немає. Наймогутніший вогневий засіб – це 82-мм міномет, батарея, а в стрілецькому батальйоні, за штатним розписом, навіть мінометної батареї не було. У стрілецькому батальйоні був взвод з двома мінометами – усе.

І от такі батальйони, не укомплектовані, без тяжкого озброєння, зустріли масований обстріл і наступ противника зранку 10 травня.

Єдине, що було в нас на посиленні – це п’ять гармат і три танки. Це одна гармата, яка мала закрити 10 км, і один танк, який мав закрити 15 км.

– Ви зазначили, що вам повідомляли про російський наступ. Як ви готувалися?

– Інформацію про створення ударного, наступального угруповання противника ми отримали у квітні. Про це казала і розвідка, і наша аеророзвідка. Вона в нас, до речі, досить потужна була, ми залітали на територію противника на 25–30 кілометрів. Нас практично не вражав РЕБ.

Ми бачили скупчення техніки, особового складу, вогневих засобів, їхні напрямки просування. Ми збирали, обробляли і передавали цю інформацію старшому керівництву.

Реклама:

– Чи розуміло, на вашу думку, військове керівництво, що в разі наступу у вашій зоні відповідальності ваша бригада не зможе дати відсіч?

– Безумовно, це була загальна інформація. Рішення, які ми ухвалювали для ведення оборонного бою, повинні бути підтверджені кількістю сил та засобів, які були в розпорядженні командира бригади. Їх було недостатньо, щоб тримати оборону під час такого наступу.

Я трохи поясню за нашу бригаду: з моменту формування п’ять наших батальйонів відбували на виконання завдань окремо від керівництва бригади. Станом на зараз мені як командиру так і не вдалося повоювати в повному складі своєї бригади.

Коли ми рік назад у травні заходили на Харківщину, в моїй смузі було шість батальйонів, а не чотири, коли був наступ. І з цих шести два було механізованих, тобто тяжких із бронетехнікою. Був ще батальйон спеціального призначення, два батальйони ТРО і один чи два стрілецьких.

А чомусь за рік, коли ми почали отримувати інформацію, що створюється наступальне угруповання противника, батальйони почали звідти виводити.

Єдине, що скажу: нам ввели до штату батарею із 120-х мінометів – шість штук. Потужний засіб для піхоти – супер, я організував підготовку розрахунків, офіцерів, солдатів-сержантів. І що ви думаєте? П’ять місяців мінометів немає!

Я по своїх каналах уточнюю, що можна міномети купити. Звертаюся по допомогу до територіальних громад Львівщини, до військової адміністрації, ми знаходимо гроші – це більше ніж 10 мільйонів гривень, – переводимо ці кошти на рахунок міністерства, і воно закуповує міномети для бригади.

– Тобто ви самі через Міноборони купили собі міномети?

– Так, а також потім за 4,9 мільйона гривень, які виділили громади, облрада, купив 250 мін. То про яке недбальство командира бригади може йтися?

Ми всі – добровольці, ми сформували дієздатний організм. До 10 травня бригада сумлінно виконувала бойові завдання.

Навіть воюючи окремо, наші батальйони пройшли Донеччину, Луганщину, бої в Бахмуті, Кремінну, Серебрянське лісництво. Мої батальйони воювали у складі 80-ої, 81-ої, 95-ої, та практично у всіх бойових бригадах. У Бахмуті мій батальйон воював із холодноярівцями.

Бригада має п’ять Героїв України – на жаль, посмертно. Під час боїв у Бахмуті батальйон втратив трьох командирів роти, які загинули на бойових позиціях на командно-спостережних пунктах. Це теж показник того, що вони не включали задню.

Більше ніж 300 людей у нас нагороджено державними нагородами, більше ніж тисяча – відомчими. Нам є про що звітувати перед державою. І мені як командиру боляче, що події однієї доби буквально зіпсували імідж бригади…

З’явилися вкиди, які дискредитують не тільки керівництво, а і всю 125-ту бригаду. Ніхто ж не розбирався, які батальйони були. Тим паче, нам приписали проблеми Вовчанського напрямку. А це не була зона моєї відповідальності.

Реклама:

– Ви ж стояли на напрямку Липців?

– Так точно. Липці, Глибоке, Стариця. Тобто лівим флангом були Липці, Глибоке, правим – Стариця, за нею річка Сіверський Донець, і це вже не моя зона відповідальності. А на бригаду навалили все! І "дали противнику прорватися в напрямку Вовчанська", і "кинули позиції і втекли".

Батальйони робили все можливе і неможливе. Але втримати фронт, коли в тебе 6–8 людей на кілометр – просто нереально.

На скриншоті мапи DeepState позначено річку Сіверський Донець, за якою закінчувалася смуга відповідальності 125-ої бригади ТРО. Прямою рискою підкреслено населені пункти, які перебували в цій смузі – Липці, Глибоке, Стариця. Колом обведений Вовчанськ, який був окремим напрямком наступу. Вигляд мапи на третій день наступу, 12 травня, 2024

Звернення до керівництва, артилерійська підтримка, підхід 42-ої бригади

– Ви надсилали до вищого керівництва запит на посилення, на резерв?

– Безумовно.

– До кого саме ви зверталися?

– Не хочу називати прізвища й посади, але ми постійно надсилали заявки на поповнення людей, озброєння, боєприпасів. При цьому ми вказували, що рішення, які ми приймаємо, нереально було виконати наявним комплектом сил та засобів.

– Наскільки взагалі поширеною є практика, за якої бригаді ТРО віддають тримати певну ділянку кордону? Ви ж колишній прикордонник, маєте знати.

– Так, я служив прикордонником. Наводжу приклад: є 15 кілометрів лінії державного кордону, який охороняє прикордонна застава кількістю 50–70 людей, з легким озброєнням, з кулеметом. Вони охороняють кордон, борються з контрабандою, зі спробами порушення держкордону, з ДРГ, десь обстріли ідуть, вони відповідають. У схожому стані ми були там весь проміжок часу (до наступу – УП).

Але коли з’являється інформація про створення наступального угруповання, на ділянку цієї застави має зайти щонайменше механізований полк – це півтори тисячі людей. Тобто це три механізовані батальйони з тяжкою технікою, це танкові батальйони, ну і далі пішло, артилерія, ППО тощо.

Я був свідком, як у смугу моєї відповідальності зайшла одна з наших механізованих бригад. Спочатку вона зайняла рубіж на відстані до 20–25 кілометрів від моїх бойових порядків. Коли я сказав, що їх треба підтягнути ближче, їх поставили на другий рубіж оборони: на одному фланзі це було 4,5–5 кілометрів, на іншому – 8–10 кілометрів.

– Яка це була бригада?

– 42-га. Вона стала на другий рубіж за моїми бойовими порядками. І отут я не маю відповіді на це питання. Починається повномасштабний наступ.

125 бригада, умовно кажучи, стікає кров’ю, десь втрачає позиції, відходить, маневруючи, можливо, десь ще якісь моменти відбуваються.

Протягом першої доби 42-га бригада, яка стояла за нами, не допомогла нам ні своїми механізованими, ні танковими підрозділами.

– Артилерійська допомога була?

– Артилерійська – була. Була створена спільна група вогневого управління, до якої входило два представники 42-ої бригади. У принципі окремі вогневі завдання, але в мінімальній кількості, вони виконували. Втім, механізовані, танкові, мінометні підрозділи мене не підтримали!

Тобто в першу добу, маючи попереду себе недоукомплектовану, недозабезпечену бригаду ТРО, механізована бойова бригада (42-га – УП), стоячи на другому рубежі оборони, жодним чином у ці події не втрутилася. І тільки на другий день, коли почалася битва за село Лук’янці, до нас долучилися підрозділи 42-ої бригади.

Реклама:

– Це було 11 травня?

– Кінець 11-го, можливо, 12-те число, але точно не 10-те. Я тоді використав усі свої резерви, але які резерви можуть бути в командира бригади ТРО? 30-40 людей.

Пам’ятаєте ці публікації у ЗМІ: "прорив фронту на Харківському напрямку, бригада втекла, кинула позиції". Я хочу сказати, що жодного прориву не відбулося. Офіційна позиція, яку озвучив представник Генштабу: у перший день наступу на Харківщину противник мав тактичний успіх. Усе. Так, це було пов’язано з відходом моїх підрозділів з деяких позицій, але це не був прорив, бо це все відбувалося, підкреслюю, у межах батальйонних районів оборони.

У перший день ми стабілізували ситуацію, навіть Глибоке ще було наше. Ми втратили тільки Стрілече, Пильне, Борисівку – це ті села, які були практично біля лінії державного кордону. Також ми втратили Огірцеве, тоді правий фланг у мене відійшов на рубіж села Стариця. Там ми і зупинили противника, у нас там була підготовлена лінія оборони. На цьому рубежі бої продовжуються до сих пір.

На карті позначені прикордонні села, які були втрачені в перший день наступу на правому фланзі – Стрілече, Пильне, Борисівка. Також позначене Глибоке. Вид карти станом на четвертий день наступу, 13 травня 2024
На карті позначене село Огірцеве на лівому фланзі, з якого відійшла 125 бригада в перший день вторгнення. А також село Стариця, на рубіж якого посунулися військові. Вид карти станом на четвертий день наступу, 13 травня 2024

– У Стрілечій, Пильній і Борисівці, які розташовані під кордоном, були ваші підрозділи?

– У Стрілечій – були, там був взводний опорний пункт (ВОП). Це село, протяжністю 3-4 кілометри фронту, займав один взвод, близько 30 людей. Вони мали тримати 300 метрів, а не 3 кілометри.

У Пильній і Борисівці наших підрозділів не було, вони розташовані практично на кордоні, у "сірій зоні". До того ж там проживали українці. Чомусь не було прийнято рішення про їхнє виселення. В одному селі було 18-20 людей, в іншому – трохи більше. Це теж приносило свої проблеми: я не давав команду відкривати вогонь по цих селах, коли туди зайшли москалі, знаючи, що там наші люди.