– Коли йдеться про ухвалення законопроєкту про мобілізацію, обговорюються страхи тих, хто ще не пішов, умови бронювання, але мало хто каже про мотивацію. Коли ви пішли служити, про що думали?

– Щоб рідні скоріше повернулися додому, бо через постійні обстріли Запоріжжя донька з дружиною вимушені були виїхати в Німеччину. Та й загалом моя ж країна – не чужа, а за своє треба битися завжди.

– Навіть коли страшно?

– Не так і страшно, як люди думають. Коли ти перебуваєш у бойових діях, страх швидко минає. Хоч, правда, не в усіх. Я бачив людей, які казали, які вони круті, як будуть стріляти, вбивати ворога, а опинилися в окопах – сидять, трусяться, у них панічні атаки…

А ті, хто переважно мовчить, більш бойові й можуть здивувати.

– Наскільки складно швидко адаптуватися в новому колективі в умовах війни? От приходить така цивільна людина, як ви, і треба виконувати накази командира і ще й якось знайти спільну мову з побратимами. А часу особливо на знайомство ж немає.

– До повномасштабної війни в мене була маленька фірма, я працював з різними людьми: постачальниками, замовниками. То мені знайти спільну мову неважко.

А є люди, які здебільшого мовчать, але після першого бою якось само так складається, що всі один одного знають. Бо ти бачиш, хто на що здатен. Хто краще стріляє, хто добре заряджає, хто швидший, хто важчий.

– Який у вас був бізнес? Чим саме займалися?

– Меблі, двері, драбини фарбували. Я цим займався як майстер понад 20 років, а потім відкрив власну справу. Територіально ми були в Запоріжжі, але працювали на всю країну. Мої меблі стоять скрізь.

До пандемії справи йшли добре. Потім гірше. Ну а далі – війна. Прокинувся 24 лютого від дзвінка друга, який сказав, що на роботу ми, мабуть, уже не йдемо. Питаю: "Чому?". Думав, він захворів. Відповідає: "Війна". Яка війна? Швидко увімкнули телевізор, а там уже у всіх новинах про війну.

Дівчата мої до 9 березня тримались, а потім сказали: "Мабуть, ми поїдемо".

– російська армія в перші місяці інтенсивно просувалася в Запорізькій області, захоплюючи території. Як тоді новини про все це сприймалися в Запоріжжі? Пам’ятаєте ці емоції?

– Звісно, пам’ятаю. Все, що тоді хотілося, – це відбити наступ. Тому щойно мої поїхали, пішов у військкомат. Мені сказали: "Ні, дядю, сидіть у хаті". Питаю: "Чому?". Кажуть: "Нам поки не потрібно".

А вже у вересні, коли їхав із другом купити йому штани, маршрутку зупинили на греблі, чоловікам вручили повістки. У друга була бронь. А я пішов у військкомат. Взяли, щоправда, не відразу, бо для десантно-штурмових військ я за віком не підходив – мені вже 49: там є обмеження, тому чекали, звідки буде запит. Так і потрапив у прикордонну службу.

– Воювали весь час на Донецькому напрямку. Були дні, які особливо запам’ятались?

– Були. Один особливо запам’ятався. Коли стемніло, завантажили у "буханку" БК, їдемо на позицію. Потужний обстріл. Повідомили командуванню: "Тут обстріл". Нам кажуть: "Перечекайте – і давайте далі".

Зупиняємося. Наш водій ніколи не ставить машину на дорозі, а тут поставив. За хвилину вирішили вийти покурити. І це було вчасно. Відійшли до хати – і пряме влучання у нашу машину. Все злетіло в повітря разом з БК. Нас відкинуло від цього вибуху.

Пізніше на позиції теж був жорсткий обстріл. "Пташка" над нами літала постійно. Так сталося, що нас залишилося троє. І ми втрьох пішли брати ворожий окоп. На адреналіні якось усе тоді було.

росіяни зрозуміли, куди ми рухаємося, й давай по нас "гатить". Але ми встигли заховатись у бліндаж, знайшли кулемет, хлопці його обмили вологими серветками, довели до ладу. А я в цей час робив вигляд, що нас чоловік 15. Бігав по окопу і стріляв.

Потім настала ніч. І аеророзвідка повідомила, що попереду в одну з хат зайшли російські військові. Ми з другом полізли вперед, третій наш побратим підтримував нас вогнем. Підірвали їх гранатами в тій хаті.

А коли поверталися назад, наштовхнулися на спалений наш танк. І чуємо, як хтось із-під танка каже: "Хлопці, допоможіть". А йому ногу нижче коліна перебило, вона нібито на ниточках висить. Поки наш третій нас прикривав вогнем, ми потягнули пораненого. Дядько міцний був, сам собі перетягнув джгутом ногу. Ми його відтягнули до місії евакуації. Повідомили, щоб його забрали. А самі повернулися на позицію.

Ранком позбирав пляшки із замерзлою водою, накололи льоду, й тут приходять хлопці з ЗСУ. Так ми їм навіть чаю дали.

Це було таке щастя, що ми живі й нас змінили! А той поранений хлопець, на жаль, не дожив до ранку.

– Його так і не евакуювали?

– Евакуювали. Багато втратив крові. Але ми тоді зробили все, що могли.

Може, він десь там за нас молиться, бо на іншій позиції було не краще. Там такий "сендвіч" із трупів був, що ой-йо-йой.

– Тобто?

– Позиція була ще з 2014 року. Це щось страшне. Перші вісім пішло – один повернувся неушкодженим, інші дістали поранення. Нас відправили – теж вісім. І ми побачили, що там. Повні окопи трупів росіян. Я навіть на одному з них спав. Бо діватись було нікуди. Він там лежав прикопаний.

– А як там взагалі можна було перебувати? Це ж страшенний сморід і все інше.

– Нас виручило те, що це було в лютому. Вони замерзли.

– Ви мали тримати цю позицію?

– Так. Частина наших на іншій позиції потрапила під штурм. А у нас було більш-менш – тільки обстріли, "пташки", гази. Також здалеку по нас снайпер працював.

Я одну "пташку" підбив, так прилетіла друга. Кинула на мене дві гранати "ВОГ". Оглушило. Тому коли виходили, не почув, що хлопці мені кричать, що по нас "працюють". Каска, у вухах дзвенить. Ну, і прилетіло з АГС. Перший спалах побачив, став падати – і мене уламки й зачепили.

– Куди влучили?

– У плече, під ребра. Хлопці "розвантажили" трохи, щоб я не впав. Питають: "Іти можеш?" Кажу, що можу. Ще десь 4 кілометри прийшов. Повний рукав крові… Але нічого, дістався до медиків.

За чотири дні мене прооперували. Але уламків з-під ребер так і не дістали. І магнітом пробували і з рентгеном – не вийшло. Тому я зараз передбачаю погоду трохи (посміхається. – авт.).

Коли ми їздили з іншими хлопцями за кордон на реабілітацію, то брали довідки, які перекладали на англійську мову, що у нас уламки. На той випадок, якщо будемо "дзвеніти", коли проходити рамку в аеропорту.

– Добре, що руку врятували.

– Так. Моєму колишньому працівнику, який воював у Бахмуті, снайпер руку з третього пострілу таки перебив. Каже: "Я навіть кулю бачив, яка пролетіла через стінку, по броніку і в праву руку влетіла. Розірвала там все: кістку перебила, м’язи". Зараз оформлює інвалідність, бо ця рука погано працює.

– Вам ще пощастило з тими "пташками", бо від хлопців чимало чула про дрони і наслідки того, як вони закидають окопи гранатами.

– Вони не тільки гранати кидають, але й газом труять. Скинуть в окоп і чекають, щоб повилазили і легше було перестріляти. Але ми не піддавались. Протигази понадівали. Сльози течуть…Всі блюють, хто встиг вхопити.

Потім вигадали їх лопатами відбивати. "Пташка" скинула, ти бачиш, що воно летить, що є білий димок, і лопатою по цій гранаті гатиш, щоб вона подалі відлетіла.

– Один із нацгвардійців, який був у Серебрянському лісі, розповідав, що росіяни кидали їм газ в окопи перед штурмом.

– Вони так і роблять. Вони і обстріли роблять спеціально з паузами. Перший, потім затишшя, певно, з розрахунку на те, ми почнем усі десь бігати, щоб ховатись або переміщатись. І тут же другий накриває.

– Це артилерійський обстріл?

– І артилерійський, і мінометний. Вони стріляють з усього. Було й таке, що по нас танчик працював. Гірше немає нічого. Там вистріл і прихід одночасно. Не встигнеш сховатися.

– Де це було?

– Там, де ми заходили на відтяжку, у підвал. Два тижні за ним ганялися. Нічого не могли зробити. Він здалеку бив – з 2,5 кілометра. Кожен день прокидаєшся, то трубу знесло, то паркану немає, то діра в стіні…

Тому повертаючись до вашого питання про страх і тих, хто не хоче йти воювати. Якщо ти на фронті, працюєш на адреналін і про страхи не думаєш.

– Чим далі ти від фронту, тим більше боїшся туди потрапити.

– Мабуть, так. І коли тебе перший раз везуть, ти ще нічого не знаєш і не розумієш, що там буде. А от коли їдеш на позицію вдруге, може дійсно стати страшно. Так що боятися – це нормально, але, як я вже казав, це ненадовго. Бо там ти швидко усвідомлюєш: або ти, або тебе.

– Наскільки підготовленими видаються росіяни, які воюють зараз?

– Воювати вони вміють. Вони застосовують хитрість: спочатку зброд посилають уперед. А потім профі заходять.

Техніка в них непогана і її чимало. Наприклад, у нас було дві "пташки", а у них – штук шість літало. Вони нам щось постійно "приносили".

При цьому їхні дрони непогано тримали взимку батарею.

Вони не шкодують людей. Женуть уперед. Ми їх якось за ніч поклали 39 чоловік і командира. Вони з поля бою забрали тільки командира, інші там залишилися. Це нам вже наш командир розповідав.

А була ситуація, коли вони свою піхоту висадили з БТР, щоб ішли на штурм. По них наші "жахнули", вони побігли назад, їхній БТР розвернувся і їх перестріляв.

– У такі моменти розумієш, що вони стоятимуть до останнього не тому, що хочуть, а тому, що їх змусять.

– Так, і це дратує. Бо спершу думали, що чим більше ми їх покладемо, тим більше в них буде страху.

– Зараз кажуть про нову хвилю мобілізації в росії, про нові наступи. Відслідковуєте такі новини?

– Відслідковуємо за змоги, читаємо телеграм-канали. Думаємо, що через це нас і не поміняють, бо їх дуже багато.

– Не згадуєте цивільне життя, не плануєте щось на потім?

– З планами дуже важко. Бо немає ніякого завтра, є тільки сьогодні. Намагався подумати якось, що робити в майбутньому, але нічого не вирішив.

– З родиною не бачилися два роки?

– Дружина приїжджала, а з донькою не бачився. Коли є можливість, спілкуємося по телефону, переписуємось. Іноді виходить на відеозв’язок. От тоді і бачу, як уже виросла, яка красива стала.

– Буваєте в Запоріжжі?

– Я як повертаюся до Запоріжжя, то воно не гірше там, ніж на Донбасі. То вдень щось прилетить, то вночі. Якось приїхав у відпустку і прямо перед моїм домом у дев’ятиповерхівку прилетіло. Кажу: "Мамо, я до тебе війну привіз". А мати відповідає: "Та то ж не ти"…

– Ваш бізнес зберігся, там хтось працює?

– Він закритий, майно під охороною. Ми думали, що після війни буде на наші послуги попит, бо люди відбудовуватимуть зруйноване. Але поки що війна затягується.

Тетяна Бодня, "Цензор.НЕТ"